Для учнів 7 класу

   10.12.2018

Завдання № 1

Дієприкметники запишіть у дві колонки:

1) доконаного виду;

2)недоконаного виду.

Скривджений, думаючий, змальовуваний, прогнилий, вихований, охриплий, лежачий, знаючий, стис­нений, задубілий, міцніючий.

    Ключ. 3 других букв кожного слова повинно скластися закінчення вислову Л. Костенко: „І скаже світ: — Ти...“.

                                                                                      

Завдання № 86**

Дієприкметники запишіть у дві колонки:

1) пасивні; 2) активні.

Знемагаючий, заціпенілий, зсунутий, зчорнілий, побілений, гуркочучий, оживаючий, знайдений, киплячий,  знепритомнілий, оцінений,  переписаний,

діючий.

Ключ. З других букв кожного слова прочитаєте закінчення вислову

Т. Шевченка: „Не гріє...“.

Завдання № 2

Утворіть активні дієприкметники недоконаного виду й запишіть у дві колонки:

1) з суфіксом -уч (ий);

2) з суфіксом -ач (ий).  

Колоти, збільшувати, свистіти, джеркотіти, соко­тати, зв'язувати, сидіти, стояти, в'янути, узагальню­вати, скакати, стриміти, вірити, тихнути.

    Ключ. З других букв кожного слова повинно скластися закінчення вислову Ернеста Хемінгуея: „Кожний, хто хо­дить по землі, має свої...“.

Завдання № 3

Від поданих дієслів утворіть пасивні дієприкметники в називному відмінку чоловічого роду (я к и й ?) і запишіть у дві колонки:

1) з суфіксом -(а)н-;

2) з суфіксом -єн-.

Ознаменувати, оснастити, звабити, загальмувати, знервувати, попередити, об'їздити (коня), надумати, вша­нувати, позолотити, купувати, удосконалити, купити.

Ключ. З других букв кожного слова повинно скластися продовження слів гімну. „Душу й тіло ми положим...“.

Завдання № 4

Випишіть окремо в колонки:

1) прикметники; 2) дієприкметники.

Гнилий, незбагненний, здобутий, попереджений, ужитковий, збудований, прогнилий, здогадливий, кипучий, закипаючий.

Ключ. З других букв кожного слова має скластися закінчення вислову Д. Білоуса: „Переконатися пора: зробиш зло — ...“.

Завдання № 5

Випишіть у колонки словосполучення:

1) спочатку ті, у яких не пишеться разом;

2) потім ті, у яких не пишеться окремо.        

Ніким (не) полагоджений тин, (не) змащений віз, поле (не) зоране, (не) зв'язаний добре сніп, (не) вироблений ще характер, (не) згасаюче вогнище, хата (не) накрита, (не) впольований звір, (не) висохлий досі рукав, (не) зроблений як слід, (не) доплетений тин, (не) закінчена робота, (не) скопані ще грядки.

Ключ. 3 останніх букв останніх слів прочитаєте два слова, пропущені у вислові Т. Шевченка: „У нас нема... … за собою“.

Завдання № 6

Дієприкметники випишіть у три колонки:

1) активні недоконаного виду;

2) активні доконаного виду;

3) пасивні.

Озвучений, стоячий, знеможений, озлиднілий, перекритий, заржавілий, палаючий, згаслий, вирос­лий, звільнений, підтриманий, зблідлий, ораний, на­грітий, зміцнюючий, замерзлий.

Ключ. З других букв прочитаєте другу частину вислову Д. Павличка: „Де воля родиться, …“.

Завдання № 1

Визначте вид поданих дієприслівників і випишіть їх у дві колонки:

1) дієприслівники недоконаного виду;

2) діє­прислівники доконаного виду.

Кличучи, встигнувши, допомігши, теревенячи, оклигавши, вживаючи, бачачи, зиркнувши, вразивши, очікуючи, дивлячись, замріявшись.

Ключ. З других букв прочитаєте два слова, пропущені у прислів'ї: „... , й ... іржею візьметься“.

Завдання № 2

Від поданих дієслів утворіть дієприслівники недоконаного виду і запишіть у дві колонки:

1) із суфіксом -учи (-ючи);

2) із суфіксом -ачи (-ячи).

Вносити, свистати, белькотіти, свистіти, іти, палах­котати, клекотати, лізти, ойкати, одужувати, місити, здоровити, волочити, туркотати, очікувати, смалити, ліпити, сипати.

Ключ. 3 других букв має скластися закінчення вислову

О. Підсухи (чотири слова): „Щастя — не знати спокою, …“.

Завдання № 3

Випишіть у дві колонки:

1) дієприкметники;

2) діє­прислівники.

Оснащуючи, кліпаючи, здобуваючі, допомагаючи, надихаючі, зволікаючи, кохаючи, увиразнюючі.

Ключ. З других букв повинен скластися початок прислів'я: „ ... — дотримай його“.

Завдання № 4

Утворіть дієприслівники й запишіть у три колонки:

1) дієприслівники недоконаного виду з суфіксом -учи (-ючи);

2) дієприслівники недоконаного виду з суфіксом -ачи (-ячи);

3) дієприслівники доконаного виду.

Сприяти, згадати, мстити, порушити, різати, устиг­нути, оздоблювати, бачити, перенести, вникати, сміти­ти, пахнути, оббігти, ойкати, перемогти, волочити.

Ключ. З других букв, виписаних підряд, прочитаєте три слова з вислову

Г. Сковороди: „..., і ти пізнаєш світ“. 

26.02.2018 р.

Завдання з української мови

Підготуватися до контрольної роботи за темою "Числівник"  за питаннями на  стор. 158-159 підручника ( питання №1-11 усно; питання 12-13 письмово). Для успішної роботи повторити п. 33-37.

Завдання з української літератури

Закінчити роботу над твором-роздумом "Скільки в мені від яянина?"                     

Підготуватися до контрольної роботи за питаннями підручника на стор.136-137.  Для успішної роботи повторити матеріал на сторінуках 67-135.                 

Хрестоматія

ü      ТВОРІВ ДЛЯ УРОКІВ ПОЗАКЛАСНОГО ЧИТАННЯ ТА ЛІТЕРАТУРИ РІДНОГО КРАЮ                                В 6 КЛАСІ ЗА НОВОЮ ПРОГРАМОЮ

ЗМІСТ

Тексти нововведених творів

1.    В.Рутківський «Джури козака Швайки»(уривки) …………………………2

2.    І.Калинець, збірка «Дивосвіт» (вибране)……………………………………26

Тексти до уроків з позакласного читання

1.    І.Калинець «Хлопчик-фігурка, який задоволений собою»…………..32

2.    Я.Стельмах «Найкращий намет» (уривки)…………………………………….37

Тексти до уроків літератури рідного краю

1.    В.Сосюра «Учитель», «Ганна Йванівна»……………………………………..49

2.    П.Байдебура «На пароплаві»………………………………………………..…….50

ЗАГАДКОВА ПРЕКРАСНА І СЛАВНА ДАВНИНА УКРАЇНИ

                ВОЛОДИМИР РУТКІВСЬКИЙ

( народився 1937 року)

Володимир Григорович  Рутківський народився 18 квітня 1937 року в с. Хрестителеве Чорнобаївського району Черкаської області. Навчався в Одеському політехнічному інституті. Друкуватися почав 1959 року. У 1960-тих роках працював на Одеському суперфосфатному заводі. В подальшому став працювати журналістом. Закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. Максима Горького.    Літературну діяльність Володимир Рутковський розпочинав як поет. У його доробку поетичні збірки «Краплини сонця», «Плоти», «Повітря на двох», «Відчиніть Богданкове вікно», «Рівновага», «Знак глибини», «День живої води».

Потім Рутківський став писати переважно твори для дітей та юнацтва: повісті «Аннушка», «Гості на мітлі», «Бухтик з тихого затону», «Канікули у Воронівці», «Намети над річкою», «Слуга баби-Яги»; повість-легенда «Сторожова застава», книга нарисів «Земля майстрів», п'єса- казка «Прибульці»; історичний роман «Сині Води», «Джури козака Швайки», книга про німецьку окупацію під час Другої світової війни «Потерчата».

За радянських часів зазнавав неодноразових звинувачень в українському націоналізмі, його твори відмовлялися друкувати у, єдиному на той час дитячому видавництві України, «Веселка», проте в перекладі російською мовою приймалися до друку у видавництвах Москви.

Широке визнання в незалежній Україні Рутківському принесла пригодницька трилогія про джур, видана видавництвом Абабагаламага: «Джури козака Швайки» (2007), «Джури-характерники» (2009), «Джури і підводний човен» (2010).

У 2011 році Володимир Рутківський став лауреатом премії «Книга року Бі-Бі-Сі» за двотомний історичний роман «Сині Води». 9 лютого 2012 року було оголошено список переможців Шевченківської премії 2012. Володимир Рутківський переміг у номінації «література» за історичну трилогію для дітей «Джури» («Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури і підводний човен», 2007—2010 рр.).

У 2013 році кінопроект за романом Володимира Рутківського «Сторожова застава» переміг у 5-му конкурсі Державного агентства з питань кіно, отримавши часткове фінансування. 2015 року екранізацію мають презентувати в кінотеатрах України. Режисером майбутнього фільму буде Юрій Ковальов, сценарій писатиме відомий український дитячий письменник Сашко Дерманський.

Мешкає і працює Володимир Рутківський в Одесі.

ДЖУРИ КОЗАКА ШВАЙКИ

ЧАСТИНА ПЕРША

ЛЮДИНА З ДУПЛА

Хлопці закам’яніли. Вони знали і про нечисту силу, і про вовкулаків, але ніколи ще не чули, щоб верба заговорила людським голосом.

Та верба на цьому не зупинилася. Вона заходилася чхати. І дочхалася до того, що з неї відвалився шмат кори і перед хлоп’ячими очима з’явилося чимале дупло. А в тому дуплі виднілася голова. У голови було смагляве обличчя і чорні вуса, геть покриті порохнявою.

- Апчхи! - сказала голова.

 - Ну, чого б я ото товкся, як Марко в пеклі?

Голова в дуплі була не сама. Там ще були і тіло, і руки з ногами. І коли все це вибралося з дупла, перед ошелешеними хлопцями постав широкоплечий юнак.

 Це був той, за ким гналися татари. - Апчхи! - востаннє сказав він. Тоді поглянув на хлопців і весело сказав:

- О, знайомці з Воронівки! Як ви сюди потрапили?

Хлопці ще ширше розплющили очі. Цю людину вони бачили вперше. А чоловік заходився приєднувати шмат кори до дупла. Затим відійшов убік, придивився до своєї роботи і задоволено запитав:

- Ну, як, бачили щось подібне до цього? Ні? То ж бо й воно. А тепер, хлопче, - звернувся він до Грицика, - збігай-но до тих дерев та поглянь, чи не повертаються татари.

Коли Грицик подався до пагорба, незнайомець повернувся до Санька.

- Ну, розказуй, як ви дісталися аж сюди.

- Ми втекли з Воронівки… - почав було Санько, проте незнайомець його зупинив.

- Та я про це знаю, - сказав він. - Знаю, як ви налякали пана Кобильського і його слуг, як ночували на Сторожовому дубі.

 - То це ви тоді чхнули? - здогадався Санько.

- А ми вже подумали, що то були ці… вовкулаки.

 - Невже ви їх не викурили зі старих згарищ? - насмішкувато запитав незнайомець. Виявляється, він і про це знав!

- То, виходить, це ви підклали нам луки і ножі?

 - Був такий гріх, - охоче згодився незнайомець. - А то аж зло взяло: такі сміливі хлопці - і тремтять на гілках, мов дві синички. А ще чого ви боялися?

Санько замислився.

- А ще за нами скрадався вовк, - згадав він. - Такий страшний. Навіть удень не ховався від нас. В очах незнайомця спалахнули веселі вогники.

- Страшний, кажеш. І все ж ви лишилися живі й здорові. То, мабуть, розправилися з ним, так?

- Та ні, не розправилися. Втекли від нього. Зробили пліт і втекли по Дніпру.

 - Молодці, здогадалися, - схвально хитнув головою незнайомець. - А на Дніпрі з вами нічого не трапилося?

Коли Санько розказав про таємничі човни, очі незнайомця погрозливо зблиснули. А коли дійшов до того, як якісь люди, переодягнені татарами, пограбували і ледь не вбили рудого чоловіка Мацика, - незнайомець скреготнув зубами.

- Ну, нечестивці, почекайте, - пригрозив він невідомо кому. - То, кажеш, його врятував вовк?

- Еге ж. Мені навіть здається, що той рудий Мацик його навмисне висвистував.

- Молодець, - похвалив Санька незнайомець. - Правильно здогадався. Будуть з тебе люди, якщо татари не спіймають.

Коли Грицик повернувся від пагорба, Санько й незнайомець сиділи поруч і розмовляли, мов старі друзі. Санько саме наспівував пісню, яку співав на Дніпрі нічний весляр, а незнайомець весело реготав.

- То, кажеш, попався Швайці? І за що ж вони на того Швайку так в’їлися?

- Ніде нікого, - сказав Грицик. - Я і в степ дивився, і на плавні. Пустка. Одні лише птахи літають.

 - Ну, птахи нам не страшні, - заспокоїв його незнайомець. - Не ми їх, а вони нас нехай бояться…

Незнайомець підвівся, ступив крок, другий - і раптом кудись щез. Мов крізь землю провалився. Хлопці лише очі протерли: тільки-но стояв перед ними, посміхався - і все! Навіть трава не ворухнулася. А ще за хвилину щось, схоже на його постать, промайнуло на пагорбі межи дерев, звідкіля щойно повернувся Грицик.

- Не вірить, - образився Грицик. - Пішов перевіряти. Про що він тебе розпитував?

 - Як ми сюди потрапили, - відказав Санько. Тоді озирнувся у бік пагорба і стиха додав:

 - Мені здається, що він за нами стежив. Грицик недовірливо посміхнувся.

- Вигадуєш ти все, - сказав він. - Я б його побачив. В мене око зірке.

Тепер уже образився Санько.

- Не віриш? А звідкіля він знає, як ми вовкулаків хрестили? А зброю хто нам приніс до Сторожового дуба? Він сам зізнався. От тільки про нічних веслярів на Дніпрі не знав…

   І Санько затнувся.

Біля них, начебто нічого й не сталося, знову опинився незнайомець.

 - А таки не знав, - згодився він. - За це вам, хлопці, велике спасибі. А тепер слухайте мене. Ви здатні дістатися до плавнів? Не втомилися?

- Ні, - сказав Грицик. - Але ж там…

 - Ти про тих, хто схопив рудого Мацика? То вже хай голова болить не у вас.

 - Та ми не про те, - сказав Грицик. - Ми там на пагорбі залишили куріпку. Хотіли з Саньком засмажити, бо голодні.

Незнайомець зітхнув.

- Доведеться, хлопці, трохи потерпіти. А ви гарно заховалися, - похвалив він їх. - Молодці. І за куріпку від мого товариша вам велике спасибі.

- Від якого товариша? - запитав Санько.

- Є в мене такий. На нього покладаюся не менше, ніж на себе.

 - То чого ж він не прийшов сюди? - запитав Грицик.

- Бо дуже сором’язливий. Та й справ у нього нині багато, Грицику.

 - Звідкіля ви знаєте, як мене звати? - здивувався Грицик. - А, знаю! Це вам Санько сказав.

- Нічого я не казав, - заперечив Санько.

- Я, хлопче, мушу знати все, - сказав незнайомець. І невідомо було, жартує він чи ні. - Що ж, друзі, відпочили - і гайда далі.

Хлопці йшли позаду незнайомця і дивувалися. Якась незвичайна людина трапилася на їхньому шляху. Стверджує, що про все знає… Але як це їй вдається? І ходить якось не так, як всі люди. Не ходить, а крадеться. Безшумно, безшелесно. І наче нікуди не дивиться, а все бачить. Ось щойно, не озираючись, новий знайомий сказав:

- Саньку, не відставай. І під ноги дивися, бо на гадюку наступиш.

А Санько і справді трохи відстав. І ледь не налетів на гадюку. Добре, що вона уздріла його першою і зав’юнилася з-під ніг.

- А як вас звати? - не витримав врешті Грицик.

Незнайомець озирнувся, зачекав, поки хлопці його наздоженуть, і сказав:

 - Кличте мене Пилипом. - Подумав і додав: - Поки що. –

Як це? - не зрозумів Грицик.

 - А так. Сьогодні я Пилип. А завтра, може, буду якимось Саїд-беєм.

 Хлопці злякано відсахнулися. Пилип чи то Саїд-бей посміхнувся:

 - Не бійтеся. Для вас я ніколи беєм не стану. Коли дісталися плавнів, Пилип звелів друзям від почивати, а сам кудись щез.

Хіба що сказав:

- Щось у мене, хлопці, на серці неспокійно. Піду трохи пройдусь, а ви тут зачекайте.

Сказав - і знову щез, мовби його й не було. Повернувся надвечір. І не пішки, а на коні. І це був саме той кінь, на якому Пилип утікав від татар.

- Пощастило нам з вами, хлоп’ята, - сказав він. - Ще б трохи затрималися біля того озера - і бути б нам зараз в татарському полоні.

- А вони що - повернулися назад? - жахнувся Грицик.

- Та ні, інші під’їхали. З іншої орди. А у вас як тут - все гаразд?

 Хлопці перезирнулися.

- Та ніби все гаразд, - відказав Грицик. - Тільки дуже їсти хочеться. Ми вже збиралися щось вполювати та засмажити.

 - Добре, що не зробили цього, - сказав Пилип і його чоло насупилося. - Бо ті нечестивці були зовсім неподалік. Ледве встиг відвести їх убік. Ішли по нашому сліду. А якби ще і дим угледіли - нізащо б не звернули.

- То вони що - знову за нами ганялися?

- Трохи було, - відказав Пилип. - Тільки куди їм до мого Вітрика!

І він любовно поплескав по ще вологому крупу свого коня. Тоді видобув з торбини круглого коржа, розламав його на чотири частки і дві подав хлопцям.

- Підживіться трохи, - сказав він. - А вечеряти, сподіваюся, будемо в іншому місці.

Найбільшу частку Пилип віддав Вітрикові. Той не відмовився.

- Здам вас добрим людям, - розмірковував Пилип далі, - і подамся своєю дорогою.

 - А куди саме? - не втримався Санько.

Грицик штовхнув товариша ліктем у бік.

 - Ну, чого ти пристав? - обурився Санько. - Дядько Пилип куди захочуть, туди й поїдуть. Бо він козак, вільна людина!

 - Саме так, - згодився Пилип. - Тільки, хлопці, перестаньте говорити до мене, як до двох. Не такий вже я й старий для того. Згода?

                                                                            ЧАСТИНА ДРУГА

НА КОЗАЦЬКИХ ОСТРОВАХ

НА КАМ’ЯНОМУ ОСТРОВІ

                Під вечір вони вирушили углиб дніпровських плавнів. Та перед тим Швайка скочив на Вітрика, випростався на повен зріст і довго вдивлявся з-під долоні у татарський степ. Схоже, Швайку щось дуже непокоїло. Нарешті він зістрибнув з Вітрика, взяв його за повід і повів в очерети.

 Земля стала пружною, під ногами зачвакала твань. Було тихо і парко. Після сухого степового повітря хлопцям стало важко дихати. Хтось, невидимий за очеретами, раз по раз гучно ляскав по воді. Чи бобри, чи велика риба. Кілька разів до мандрівців долинало запитливо сердите рохкання, і тоді Пилип надовго завмирав, вслухаючись у байдужий, невпинний шурхіт густих очеретів.

 Одного разу навіть вирішив повернути назад.

 - Кабани тут люті, - пошепки пояснив він хлопцям. - Їх зараз краще оминати.

Але найбільше дошкуляли комарі. Тонкоголосими хмарами вони накидалися на мандрівців. Тож хлопці затято шмагали себе по обличчю, шиї та литках. Зрештою Грицик не витримав і намазюкав обличчя чорним намулом.

 - Тепер не кусатимуть, - сказав він.

Санько подумав і теж намазюкав обличчя. І справді, комарі хоч і дзвеніли над ним, проте кусати перестали.

Пилип озирнувся на них і схвально хитнув головою. - Справжні козаки, - сказав він. - Самі здогадалися?

- Та ні, - відказав Грицик. - У Воронівці всі так роблять, коли йдуть у болото.

А от Пилипа комарі не чіпали. Мабуть, тому, що він смалив люльку.

Незабаром очерети почали рідшати. Крізь просвіти зблискувала дніпровська блакить. Нараз в обличчя подув теплий вологий вітерець, і комарі кудись щезли.

Мандрівці вийшли на берег. Заплава, що відкрилася перед ними, була подекуди покрита лататтям. За нею виднівся острів із звивистими берегами. На ньому гайками росли крислаті дерева. Понад берегом звисали до води кущі верболозу та очерети. У прогалинах між ними жовтів пісок. За островом, аж до самісінького небокраю, виблискувала під останніми сонячними променями неозора просторінь дніпровської води.

 - От і прийшли, - сказав Пилип. Він підніс до рота долоню і тричі прокричав пугачем. Затим помовчав і пугукнув іще раз. У відповідь з глибини острова долинуло качине крякання. А через певний час гойднулися кущі біля низького, мабуть, болотистого берега, і на хвилі загойдався широкий, опецькуватий човен плоскодонка. У човні стояв здоровань у полотняній, розхристаній на грудях сорочці. Якусь мить він вдивлявся у прибульців, а тоді заходився шалено відштовхуватися довгою тичкою.

- Пилипе! - ще здалеку загукав він. - А щоб тебе мухи покусали! Ми тут уже таке передумали… Човен з розгону вилетів на берег. Здоровань кинувся до Пилипа з обіймами - у того аж кісточки затріщали. Люлька випала з Пилипових вуст і задиміла в траві. А здоровань то обіймав Пилипа, то відсторонював його і ляскав широкою долонею по плечу.

 - Гей, живемо, друже! Ще не раз загонимо татарам швайку в одне місце, га?

- Та постривай, бугаю бісів! - боронився Пилип. Нарешті він вирвався з обіймів і підняв люльку. - Як там Лимар?

 - Та врятувався. І хлопців привів за собою. Каже, якби ти не взяв тих бузувірів на себе - не бачити б їм Дніпра. А ти ж сам як викрутився, га?

- То довга історія…

 - Гаразд, розкажеш потім. О, а це що за чортенят привіз? Невже, втікаючи від татар, заодно і в пеклі побував?

 «Чортенята» теж не зводили здивованого погляду із здорованя. Когось він їм нагадував. Нарешті одне з них блиснуло в усмішці білими зубами.

- А я вас знаю, - сказало воно голосом Грицика. - Ви Байлемів Василь, еге ж?

Василь ошелешено втупився в хлопців. Тоді повільно мовив:

 - Щось у мене серед таких замазур знайомців не було. Ану, йдіть-но сюди!

Не встигли хлопці й отямитися, як вже тицьнулися писками у воду. А Василь пополоскав ними, як ото жінки полощуть білизну, провів долонею по обличчю, зганяючи краплини, і знову поставив їх навпроти себе.

- Тепер інша справа, - сказав він. - Стривай, ти ж, здається, воронівським будеш? Чи не син тітки Мокрини?

Санько лише кивнув. Говорити він не міг. Лише відпльовувався від трави, що разом з водою потрапила до рота.

- А ти, хлопче, постривай, - повернувся Василь до Грицика. - Та ти ж син Степана Кореня, чи не так?

- Так, - відказав Грицик.

- То це ж чи не про вас розказували, буцімто ви так перелякали нашого пана Кобильського, що той бідолаха аж за Переяславом зупинився?

- Це вони і є, - підтвердив Пилип.

- От молодці! А сюди чого потрапили?

- Більше їм діватися нікуди, - відказав за хлопця той же Пилип. - Ти ж пана знаєш. Таких жартів він не пробачає.

Василь в задумі почухав потилицю.

- Та знаю, - згодився він. - Але ж… у нас тут теж не мед з маслом їдять. Сьогодні живемо, а взавтра татарин налетить. Чи ще якийсь бузувір.

- Нікуди їм більше податися, - повторив Пилип.

 - Воно звісно…- зітхнув Василь. Тоді почастував хлопців легеньким потиличником і сказав: - Ну, гаразд, хай лишаються. Якось воно та буде.

Грицик аж підстрибнув.

 - То ви… то ти що - береш нас у козаки? - запитав він.

 - Ну, це ще треба заслужити…

З острова долинув легкий вітерець. Пилип принюхався.

- Кулішем пахне, - сповістив він.

- Та ним же, проклятущим, - згодився Василь. - Нічого іншого хлопці варити не вміють.

- То чого ж ти тут нас голодом мориш? - обурився Пилип. - Ех, ти, господар!

Човен-плоскодонка, черпаючи облавками воду, рушила до острова. Трохи позаду з задоволеним пирханням плив Вітрик. Схоже, вечірнє купання в теплій дніпровській воді йому подобалося.

- Добре, що ти надибав нас, друже, - досі не міг заспокоїтися Василь. Він відштовхувався тичкою так, що неоковирний човен стрілою летів по сліпучій водній поверхні. - А то тут без тебе сам дідько ради не дасть.   У глибині острова палало багаття. На рогачках булькотів здоровенний казан. Навколо нього сиділо чоловік з десять. Вони запитливо втупилися в прибульців.

За деревами почулося голосне кінське іржання. Вітрик стріпнув гривою і подався у той бік.

- Ану, хлопці, вгадайте, кого я вам привіз? - запитав Василь і, не чекаючи відповіді, сповістив: - Самого Швайку злапав, от кого!

Ті, що сиділи довкола вогнища, хутко звелися на ноги і з шанобливим подивом оточили Швайку. Проте ще більше були вражені Санько з Грициком. Як? Ось уже майже цілий день вони пліч-о-пліч з цією людиною разом ховалися від татар, діставалися до плавнів - і досі не знали, з ким зустрілися? Який сором! Проте, схоже, соромно було не лише хлопцям. Біля вогнища похнюпився дядько з вогненною чуприною. Він лише зиркнув у бік Швайки і знову схилив голову.

 - Що ж це ти, Мацику? - звернувся до нього Швайка. - Ніби ж маєш кебету в голові, а схопили тебе, мов малу дитину. Чи, може, до гурту не хотілося?

Вогненночубий Мацик важко зітхнув.

 - Та я все чекав, що от-от мають підійти мої, - озвався він по паузі. - І вже з ними мав приєднатися до вашого гурту. А воно, бач, як вийшло…

     Крім Мацика та Байлемового Василя тут були всі дорослі воронівські хлопці. Левко Заярний, і Володко Кривопичко, і Перепічка з Одудом. Засмагли, подорослішали, хоча лише з місяць як пішли з Воронівки. Скидалося на те, що їм тут було краще, ніж удома.

    Проте Санько з Грициком лише мигцем поглянули на них і повернулися до багаття. Друзі не могли відвести погляду від казана з кулішем. Це ж скільки днів вони не куштували гарячого!

    Здається, про те саме думав і Швайка.

- Ви що - так і будете морити гостей голодом? - запитав він.

    Василь Байлемів зняв казана з вогню. Затим підморгнув Левкові, і той метнувся кудись у темряву. Невдовзі повернувся з в’яленим судаком. А Кривопичко порився в попелі і витяг звідтіля запечену в глині дрохву.

- Непогано живете, - заздро сказав Швайка.

- Бо знаємо, хто нас охороняє, - відказав Василь. - Їжте, не соромтеся. У нас цього добра поки що вистачає.    Припрошувати йому не довелося. Дерев’яні ложки застукали по казанових боках, немов барабанні палички. По вечері почалося розпитування. Левка Заярного цікавила Оксана з тарасівського кутка. Тиміша Перепічку - чи не передала мама хлопцями чогось смачного. У Байлемового Василя близьких родичів не лишилося, то ж він цікавився трохи дальшими. А таких виявилося чи не з півсела… Спочатку Санько з Грициком відповідали досить бадьоро. Та врешті язики їм почали заплітатися, а неслухняні голови раз по раз падали на груди.

 Врешті, Швайка не витримав:

 - Ну, чого ви причепилися до дітей? Нехай посплять, буде ще час для розпитувань.

 А далі хлопці вже й не пам’ятали, куди їх віднесли і хто укрив їх свиткою. Серед ночі Грицик прокинувся. Виявляється, вони з Саньком лежали край берега на підстилці з сухої трави. Повівав легкий вітерець, і комарів майже не було. Багаття все ще горіло, а козаки тихо гомоніли між собою.

Вогненний Мацик ніяк не міг заспокоїтися.

 - Дурень, от же ж дурень, - мабуть, уже вкотре картав він себе. - Гадав, що не сьогодні-завтра зі своїми яворівцями пристану до гурту. І де їх лиха година носить? Може, їх теж хтось злапав, як оце й мене…

 - Мало того, що татари стали нам як кістка в горлянці, - зітхнув Заярний, - то ще й свої, схоже, грабують.

- Та які вони свої? - відмахнувся Перепічка. - Вони гірші від вовків!

 - Вовків не чіпай, - застеріг його Швайка.

- Це ж чому?

- Тому, що зелений ще.

- До чого тут зелень? Хіба я не відаю, що страшнішого звіра, ніж вовк, немає? Коли вже унадиться, то не відстане, допоки всю отару не переріже. Що, не так?

- Так, та трохи не так, - пихнув люлькою Швайка. Несподівано його підтримав Мацик. - Ти, Тимоше, й справді помовчав би, - сказав він. - Бо не такий уже й страшний цей звір, як його малюють. Хто мене порятував? Вовк.

     А Грицикові чи не вперше закортіло втрутитися в розмову дорослих. Звісно, не всі вовки страшні, особливо влітку. Он один з них скільки часу скрадався за хлопцями - і нічого, не з’їв. Гірші за вовків ті, хто прикидається ними.

  Грицик лежав край берега, дивився на тьмяну дніпрову поверхню і пригадував усілякі жахи, які розповідали йому про вовків та вовкулак. І так йому стало моторошно від тих згадок, що хоч бери та й перебирайся поближче до багаття.

    Проте підніматися не хотілося. Поруч затишно сопів Санько. Над ними миготіли зірки. Раз по раз крайнеба зблискували зірниці.

  Грицик повернувся набік і сонно зітхнув. І тут його увагу привернув невиразний плюскіт. Щось кинулося у воду з боку плавнів і попливло до острова. Це щось пливло досить швидко. Над водою виднілася лише голова. Від неї навсібіч розбігалися сріблясті водяні вуса, підсвічені місячним промінням.

«Видра, чи що? - промайнуло в голові. - А може, якесь оленятко? От дурне. Тут же повно людей!» Проте це була не видра і не оленятко. Коли голова підпливла трохи ближче, Грицик зрозумів, що це пес.

 - Цюцю, - тихо проказав він. - На-на… Йди-но сюди…

 Собача голова слухняно звернула до нього. За мить вона вибралася з води.

Грицик отетерів. Над ним стояв не пес. Над ним стояв величезний вовк. Він обтрусився і зробив ще один крок до хлопця. Зблиснули здоровецькі ікла…

А козаки все ще тихо гомоніли навколо багаття. І раптом їх підкинув у повітря пронизливий вереск:

 - Рятуйте!!!

                                                                        САМІ НА ОСТРОВІ

       Удосвіта дорослі вибралися з острова. Вирішили усе ж простежити, як татари з полоненими будуть переправлятися через річку Псел. Може, і вдасться чимось допомогти землякам, котрі потрапили в біду. А оскільки сил було мало, (власне, їх зовсім не було), то постановили підняти на ноги всіх, хто козакував у плавнях неподалік від них.

 - Десятки зо два промишляють на Зміїному острові, - сказав Швайка. - Стільки ж біля Чубарового і Татарського броду. Там Вирвизуб з хлопцями зупинився… Коли встигнемо, то до завтра наберемо з сотню чоловік. Звісно, сотні на полчище нападників було замало. Але про це ніхто не замислювався.

- Мені б лише дістатися до них, - скреготнув зубами Володко Кривопичко. - Я б їм показав, чого варта моя шабля!

   Від люті щелепа у нього ще більше скособочилася і обличчя набуло такого кумедного вигляду, що воронівці мимоволі посміхнулися.

 - Навіщо тобі шаблюку показувати? - сказав Василь Байлемів. - Вони й так розбіжаться. Тільки-но уздрять твою мармизу.

Воронівці розділилися. Половина на чолі з Мациком рушили униз по Дніпру, аби зібрати тих, хто оселився на островах. Інша половина разом із Швайкою рушила в бік древнього Залозного шляху. Там, у густих дібровах, теж були вільні люди.

- Зустрінемося біля гирла Псла, - сказав Швайка. - Знаєте Довгий острів?

- Ще б пак, - відказав Мацик. - Позаминулого року там сотню татар поклали.

 - А ми? - озвався Грицик. - Ми теж хочемо з вами.

 - Навіть не думайте, - відрізав Швайка. - Ця розвага не для дітей.

- Ми не діти, - набурмосився Грицик. - Ми з лука вміємо стріляти, правда ж, Саньку? І на шаблях б’ємося. І підкрадаємося так, що ніхто й не побачить.

- Ага, - підтримав Санько товариша. - Ви наскочите на татар, а ми тихенько, кущами підкрадемося до наших і розв’яжемо їх.

- Сидіть уже, визволителі, - відмахнувся від них Байлем. - Самі розв’яжемо, коли пощастить. А коли ні… Не слід вам ще й свої голови підставляти.

     З кущів випірнув Барвінок. Схоже, вовк тільки-но поснідав. Він облизав закривавленого писка і запитально поглянув на свого хазяїна.

- А з тобою що робити? - присів перед ним Швайка. - Мабуть, теж хочеш з нами?

      Барвінок махнув хвостом. Він не заперечував.

- Ні, друже, - сказав господар. - Залишайся-но краще й ти тут. Будете втрьох стерегти острів. Залишайся, зрозумів? Стережи! І господарем у тебе буде Санько. Санька слухайся! Чуєш - Санька!

    Сонце ще й з за плавнів не визирнуло, як острів спорожнів. Барвінок дивився услід господареві, аж доки той щез у лозах. Тоді позіхнув, розшукав якусь костомаху і заходився її обгризати. А хлопці прилягли біля пригаслого багаття й одразу поринули в сон.

       Прокинулися вони від звичного скреготу. Барвінок догризав уже другу чи, може, десяту кістку. На хлопців він не зважав. Хіба що спочатку кілька разів запитливо зиркнув у бік Санька. Певно, чекав якогось наказу. Проте сонний Санько на це був ще не спроможний. Остаточно прокинувся він лише тоді, коли Грицик вихлюпнув на нього ківш дніпрової води.

    Перш за все хлопці заходилися вивчати острів. Він виявився значно більшим, ніж видавалося вчора, і значно зеленішим. Від плавнів його відділяла широка протока з лататтям. Лише в тому місці, звідкіля приплив Барвінок, вода була чиста й прозора. В глибині острова між двох дубів заховався курінь. Либонь, він стояв не перше літо, бо зарості ожини й глоду вкрили його так, що й угледіти було важко. Трохи осторонь, біля гранітної брили, була коптильня. Тут таки на палях висіло кілька окостів і низки в’яленої риби. В самому курені хлопці надибали на три барильця. Два з них виявилися порожніми, а третє було наполовину заповнене медом. У кутку валялося кілька старих арканів і щербата сокира з коротким держаком. За куренем на гіллі сушилася рибальська сіть і кілька ятерів.

    Спочатку хлопці поводилися насторожено. Навіть Грицикові було моторошно. Раніше він гадав, що треба стерегтися лише татар. А тепер, виявилося, і серед своїх є не кращі. Тож за кожним кущем йому ввижалася небезпека. Сплесне риба хвостом - і Грицик миттєво озирається в той бік. Прошарудить у кущах якесь звірятко - і йому ввижається, що до них підкрадається сам Тишкевич. Лише по доброму сніданку (з тих запасів, що їх залишили дорослі воронівці), Грицик трохи посміливішав.

   - Слухай, Саньку, - сказав він. - А чого це ми з тобою тремтимо на кожен шурхіт?

- А я не тремчу, - відказав Санько і скосив очима на кущ, за котрим щось зашурхотіло.

 - Та бачу, - ущипливо зауважив Грицик. - А я, знаєш, чого перестав боятися? Бо за Барвінком стежу. Коли була б якась небезпека - він би зразу насторожився. А так, бач, гасає, як твій Бровко навколо хати. А що це значить? А те, що нам тут боятися нема чого.

     Після цих Грицикових слів острах дещо послабився. А коли хлопці добряче скупалися, то посміливішали настільки, що роздобули дві палиці й затіяли змагання на «мечах». І хоча зазвичай Грицик з таких двобоїв виходив переможцем, цього разу змагання закінчилися внічию. Бо варто було Грицикові притиснути Санька до берега, як у Барвінка загрозливо піднімалася верхня губа.

      По обіді Грицик щез. А Санькові пригадалася мама. Як вона там? Мабуть, сумує за ним, виглядає з усіх-усюд…

    - Оце сиджу та й думаю, як воно там у Воронівці, - стиха сказав Санько Барвінкові, що влігся поруч з ним. Барвінок поклав свою важку голову на лапи і споглядав на дніпрову заплаву. Кине швидкий погляд на Санька – і знову втупиться у безмежну грайливу просторінь. Лише по тому, як ворушилися його вуха, можна було здогадатися, що він уважно слухає свого нового товариша. - А знаєш, як гарно було б оце зараз нам з тобою опинитися у маминій хаті? Хоч і небагато ми живемо, а ти б у нас був ситий…

     Барвінок вдячно постукав хвостом по землі. Він був не проти. З очеретів випірнув Грицик… Він ніс плетений кошик, у якому шкреблися раки.

   - Зараз ми їх зваримо, - сказав він. - Там, у курені, я бачив казанок.

   - А коли хтось помітить дим? - засумнівався Санько.

   - Та хто тут його помітить? - стояв на своєму Грицик.

    - Татари. Або такі, як Тишкевич. А ми самі не оборонимося. Навіть з Барвінком.

  Грицик замислився. Здається, Санькові слова його переконали, бо за хвилину він висипав раків назад у воду.

- Коли треба, знову наловлю, - сказав він. - Їх тут, Саньку, видимо-невидимо. Більше, ніж у нас у Портяній.

Грицик присів поруч з товаришем і повів далі:

 - Гарно на острові, правда? Аж шкода, що ми тут недовго пробудемо.

  - Чому ж недовго? Он Швайка сказав Байлемові, аби той прийняв нас до ватаги.

 - А що ми тут робитимем? Хіба ловитимемо рибу чи на бобра будемо полювати. Ні, Саньку, я цього не хочу. Я хочу бути таким, як Швайка. Щоб мене татари боялися.

  Санькові теж хотілося стати таким, як Швайка. Проте мало чого людині хочеться!

 - Малі ми ще, - зітхнув він. - Нам би, Грицику, у Воронівці ще трохи побути. Аж поки станемо дорослими.

  - Не повернуся я туди, - відрізав Грицик. - Навіть коли пан Кобильский заспокоїться, все одно не повернуся. Що мені там робити? Нікого не лишилося, і всі, кому не ліньки, дають по шиї…

   - Тільки не моя мама, - заперечив Санько. - І з сусідів ніхто тебе й пальцем не торкнувся.

 - А дід Кібчик? Так за вухо крутонув, що й досі пече. А тут ні його нема, ні пана Кобильського. Навіть татар не видно. Татарин сюди не добереться. Його комарі заїдять. Або втопиться в болоті. Татари, знаєш, як боліт бояться?

  - А Тишкевич? - нагадав Санько.

 - А що Тишкевич? - трохи охолов Грицик. - Коли що - можна сховатися. Він нас тут довіку не розшукає. А ще краще - побалакати з Швайкою чи Байлемом і спіймати його. Тут йому не Воронівка, ніхто перед ним схилятися не стане. Правда, Барвінку?

    Барвінок не відповів. Він підвівся, збираючись піти у своїх справах. І раптом завмер. Шерсть на ньому настовбурчилася, загрозливо зблиснули ікла. Хлопці поглянули в той бік, куди дивився Барвінок, і мимоволі припали до землі. Вгору по течії піднімалися два човни. Вони пливли до острова. У човнах сиділо троє людей. Про всяк випадок хлопці причаїлися за кущами. І добре зробили. Бо коли човни підпливли трохи ближче, у передньому весляреві вони упізнали Тишкевича.

                                                                                         ТИШКЕВИЧ

 Наблизившись до острова, Тишкевич зупинився і довго оглядав його. Нарешті гукнув:

- Гей, є хто-небудь?

Йому ніхто не відповів. Тільки в Барвінка, що приліг біля хлопців, ще більше настовбурчилася шерсть. Санько поклав руку йому ва шию.

 - Спокійно, Барвінку, - прошепотів він. - Може, погукають, та й попливуть далі.

Проте прибульці, здається, пливти далі не збиралися. Вони зачекали ще трохи. Тоді один з них, невисокий товстун, упівголоса мовив:

- Здається, тут нікого немає.

- Подивимось, - відказав Тишкевич. - Ану, за мною!

 У кілька помахів весла він пристав до берега. Якусь мить прибульці стояли непорушно. Тоді, тримаючи напоготові шаблі, подалися углиб острова. Незабаром вони щезли за кущами. Лише час від часу до хлопців долинали їхні приглушені голоси.

 - О, вогнище! - вигукнув один. - І, здається, курінь. Цікаво, що в ньому?

- Не заходь, - почувся голос Тишкевича, - встигнеш з козами на торг.

 - І коні тут були, - відгукнувся з іншого краю третій. - Слідів на десяток коней набереться.

 За якийсь час прибульці знову повернулися до човнів.

 - Цікаво, куди вони могли дітися? - запитав низенький товстун. - Коли б неподалік ловили рибу чи били звіра, - коні стояли б тут.

 - А я здогадуюся, - відказав наймолодший. У нього був шрам через все обличчя і меткі очиці. - Напевно, подалися вистежувати татарву. Сподіваються відбити когось зі своїх. Отак, як минулого року. Еге ж, пане Юзефе?

    Тишкевич повагом хитнув головою.

 - Схоже на те, - сказав він. - І повернуться не раніше, аніж взавтра.

- Правильно, - згодився молодик.

- Отож слухайте мене. Ви зараз попливете далі. Там, за версту, повинен бути ще один острівець.

- Це той, де ми застукали михайлівських роззяв? - запитав товстун.

- Той самий. Коли щось знайдете, заберіть - і негайно сюди. А я поки тут похазяйную.

 Товстун і наймолодший нерішуче перезирнулися.

 - А коли там хтось буде? - запитав наймолодший.

 - Невже вам треба пояснювати, що робити? - хижо посміхнувся Тишкевич. - Коли їх чимало - то вдайте, ніби хочете стати козаками і шукаєте вільне місце для промислу. А коли один, то… - і Тишкевич провів долонею по горлянці. - Зрозуміло? А потім за лахи - і назад. А я на вас тут чекатиму.

 - І все ж, воно зручніше втрьох, - затявся товстун. Проте Тишкевич зиркнув на нього так, що той похапцем додав: - Добре-добре! Вважайте, пане Юзефе, що ми вже попливли…

    За хвилину один з човнів щез за верболозом. Тишкевич провів їх похмурим поглядом, тоді ще раз роззирнувся довкола і неквапом рушив до куреня.

    І тоді з-під ожинових кущів вигулькнули дві хлоп’ячі голови і одна вовча.

 - Що будемо робити? - збуджено запитав Грицик. - Може, нацькувати Барвінка?

   Санько заперечливо похитав головою.

 - Ні. Тишкевич зараз насторожі. Ще, не приведи Боже, шаблею Барвінка зачепить. Давай зачекаємо, допоки він трохи заспокоїться.

 Тієї миті з куреня долинув тріск. Схоже, Тишкевич відламав якусь тичку. Затим долинуло радісне бубоніння:

- З півсотні, не менше!

   За хвилину Тишкевич вийшов з куреня. Став проти сонця і заходився розглядати в’язку лискучих бобрових шкурок.

- Княгині таких не носять, - задоволено зазначив він. Затим поклав в’язку біля входу і знову щез у курені.

Хлопці перезирнулися.

- Чи не збирається він з цією в’язкою дати драла? - запитав Грицик.

 - Схоже, - відказав Санько. - Заберуть усе, як у того Мацика, і втечуть.

 З верболозу вигулькнув Барвінок. На животі підповз до хлопців і запитально зиркнув на Санька. «Наказуй, малий хазяїне, - промовляв увесь його вигляд. - Ну, чому ж мовчиш?»

  А Санько і справді мовчав. Звісно, найлегше було б нацькувати Барвінка на злодія. Але дивитися, як вовк шматуватиме людину, навіть, коли ця людина Тишкевич… Ні, то було понад його сили.

 Мабуть, про це думав і Грицик. Нараз очі його збуджено зблиснули.

- Слухай, Санько, а давай візьмемо його в полон! - прошепотів він.

- А як же ти його візьмеш? - засумнівався Санько. - Якби ж хто був з дорослих…

- А Барвінок навіщо? І лука у Тишкевича нема. А наші в кущах залишилися. А зробимо ми так…

   Він прихилив голову до Санькового вуха і почав щось шепотіти. Барвінок переводив погляд з хлопців на курінь і при кожному шарудінні, що долинало звідти, його верхня губа загрозливо здригалася.

 За хвилину хлопці напригинці прокралися до Тишкевичевого човна і заховали його в очеретах. Тоді взяли луки, і Грицик, уже не криючись, рушив до куреня, де досі вовтузився Тишкевич. А Санько з Барвінком зачаїлися за ожиновими кущами неподалік від входу.

- Вийдете, як покличу, - наказав їм Грицик.

Він підійшов до куреня, зазирнув у отвір і спитав:

 - Дядьку, а що ви тут робите?

Тишкевич смикнувся і блискавично вихопив ножа. Якийсь час міряв поглядом забрьоханого худорлявого хлопчину, що тримав напоготові лука, і не міг вичавити з себе жодного слова.

- А… звідки ти взявся? - нарешті запитав він.

- Я до дядька приплив у гості, - відповів Грицик. - Він давно мене запрошував до себе. Аж дивлюся - хтось чужий порається у його курені. Ви хто будете?

 - Я… це… ох, і налякав ти мене, хлопче! - почав Тишкевич, помалу наближаючись до Грицика. - Я подумав, було, що це татарин якийсь…

 Його рука усе ще стискала руків’я ножа.

- Не підходьте! - наказав Грицик і відступив на кілька кроків.

 - Та ти що - не впізнав мене? - здивовано запитав Тишкевич. Він уже вибрався з куреня і поквапцем роззирнувся. На його вустах з’явилася посмішка - крім них, на острові нікого не було.

- Я ж товариш твого дядька, - сказав він. - Минулого року приїжджав до нього, невже він тобі не казав?

 - Не підходьте, - повторив Грицик, піднімаючи лука. Проте Тишкевич начебто й не чув його слів. Він без поспіху наближався до Грицика і, хоча усмішка все ще грала на його вустах, очі наливалися жорстокістю.

- То оце теж приїхав, та, бач, не застав свого найліпшого друга, - продовжував теревенити він. - Та чого ти від мене тікаєш, хлопче? Не бійся, я ж тобі нічого поганого не зроблю. Давай-но краще посидимо на травичці та почекаємо твого дядька. Я, знаєш, скільки веселих історій можу розказати про нього! О, твій дядько…

  Тишкевич уже був за якийсь крок від Грицика.

- Саньку! - гукнув Грицик і націлив лука на Тишкевичеві груди.

 Тишкевич озирнувся, і його щелепа повільно поповзла вниз. Звісно, не Санька він злякався, і не його лука. Тишкевич не вірив, що стріли дитячого лука можуть пронизати його наскрізь. Ну, хіба що подряпають. Адже рука дванадцятилітньої дитини зовсім не те, що рука дорослого козака…

 Ні, таки налякав Тишкевича звір, що з’явився одночасно з другим хлопцем. Судячи з його вигляду, він уміє не тільки показувати зуби. І схожий на того, що недавно перегриз горлянку його коневі. Тишкевич стиснув пальці на колодці ножа. У вовка настовбурчилася шерсть. Тишкевич повільно опустив руку вздовж тіла. З одним вовком він, може, і впорався б. І з двома хлопцями теж. Але одночасно з усіма…

 - Та ви що, хлопці, - спробував він посміхнутися. - Людина до вас у гості, а ви…

 - Пізнаєте цього вовка? - запитав Грицик. - Це той, що розірвав коня, коли ви грабували Мацика.

 На обличчі Тишкевича з’явився невдаваний подив.

- Якого Мацика, якого коня? - запитав він. - Щось ви мене не за того маєте. Я тут, хлопці, вперше. Ні, вдруге. Минулого літа теж був.

- Неправда, - сказав Грицик.

- Та щоб мене грім побив! - вигукнув Тишкевич. - Щоб мене нечиста взяла!

Санько розгублено поглянув на Грицика. Грицик вирячився на Санька. Вони вже ладні були засумніватися в тому, Тишкевич це перед ними, чи, може, хтось інший. Бо ж самого Тишкевича вони бачили лише мигцем і як слід придивитися не встигли. Та й чи мало є людей на світі, схожих один на одного? Он Санькові, наприклад, мати каже, нібито він - викапаний батько…

Проте збити Грицика з пантелику було не так просто.

- Е, ні, - сказав він. - Може, ви прикидаєтеся не тим, ким є насправді. Ви краще скажіть, як зовуть мого дядька!

- Демидом, - не замислюючись, відказав той, кого хлопці якусь мить тому мали за Тишкевича.

 - А от і ні! - вигукнув Грицик. - Саньку, все ясно!

- Дивно, - похитав головою Тишкевич. - Невже я помилився? Та ж ні. Здається, і острів цей, і берег… Може, я не туди потрапив, га?

    І знову хлопці занепокоєно перезирнулися. Ба й справді, може ж людина заблудитися в цих очеретах? Ого, ще й як! Або, може, минулого літа тут і справді був якийсь Демид, а Василь Байлемів поселився лише цієї весни…

  Один лише Барвінок і не думав розгублюватися. Його хижі очі пильно стежили за кожним рухом прибульця.

 - Відпустіть мене, хлопці, - сказав незнайомець. - Годі дурня клеїти.

 Грицик завагався. Він зняв стрілу з тятиви і почухав нею литку. Ну, які докази того, що перед ним не Тишкевич, а зовсім інша людина? Єдине, що Грицикові запам’яталося, це Тишкевичеве цвикання зубом. Проте чи мало в кого може заболіти зуб? Он минулого місяця Грицик теж цвикав майже тиждень.

 І все ж, чуття йому підказувало, що тут щось не те. Але як вивести цю підозрілу людину на чисту воду? Ні, схоже, без дорослих не обійтися.

 - Давайте зробимо так, - несподівано для самого себе запропонував Грицик. - Ми зв’яжемо вам руки і ви посидите в курені. А приїдуть наші - самі розберуться.

 - Та ви що - з глузду з’їхали? - обурився незнайомець і знову ступив уперед.

 - Ані руш! - вигукнув Грицик і підняв лука. Барвінок, не чекаючи Санькової команди, напружинився для стрибка.

Незнайомець скосив очима у його бік, затим знизав плечима і заклав руки за спину.

- Ну що ж, зв’язуйте, - згодився він. - Зв’язуйте руки, ноги, тягніть у курінь. Тільки ж глядіть - повернеться ваш дядько і такого дубця дасть, що тиждень не зможете сісти. Це ж треба! Дурниці якісь…

І увесь час, поки Санько вовтузився з сиром’ятним ремінцем за його спиною, незнайомець докірливо хитав головою. Потому повернувся і сам рушив до куреня.

- Глядіть же, хлопці, - востаннє попередив він. - Ой, і биті будете! А мені що? Я й почекати можу…

 Хлопці зачинили за незнайомцем двері. За хвилину з куреня долинуло гучне хропіння…

 Вже вечоріло, коли друзі незнайомця повернулися угору Дніпром. Молодик, що сидів на веслах, почав загрібати у бік острова, де в очеретах принишкли хлопці. Низенький товстун, його супутник, мугикав щось невеселе.

- Даремно тільки з’їздили, - домугикавши, зітхнув товстун. - Казав же я йому, що нікого там немає.

- Але ж ми бачили сліди, - заперечив молодший. - А де сліди, там повинні бути й люди…

 - Що нам ті люди? - зневажливо пирхнув товстун. - Нам не люди потрібні, а те, що в їхніх куренях.

Вони зупинилися біля піщаної коси. Молодший свиснув. Затим трохи почекав і ще раз свиснув. Тоді погукав:

- Пане Юзефе!

 Йому ніхто не відповів.

 - Мабуть, заснув, - висловив здогад товстун. - Доведеться сходити на берег.

 Він підвівся на колінах і закляк. Бо побачив, як через галявину переходив якийсь хлопчина.

- Що за чортівня? - вражено пробурмотів він. - Поглянь-но, Сидоре.

 - Хлопчисько! - здивувався Сидір. - Звідкіля його занесло?

Хлопчина зупинився по інший бік піщаної коси і в свою чергу втупився у прибульців.

 - Е-е… це саме… звідкіля ти взявся? - запитав товстун.

 - А ми тут живемо, - відказав хлопчина. - З дядьком. І його товариші теж тут живуть.

- Кхе… он як… А де ж вони? Нам би той… побалакати треба.

- Вони незабаром повернуться, - відказав хлопчина. - Вони тут спіймали одного злодія і відвезли…

 - Куди? - запитав молодший.

- До Швайки.

Товстун завмер із роззявленим ротом. Тоді повернувся до молодшого і верескнув:

 - Жени!

Але той і так уже налягав на весла, аж ті почали вгинатися.

 За хвилину все затихло. Лише чутно було, як у курені щось невиразне пробурмотів в’язень.

ГОНИТВА

Першим отямився Байлем.

 - На коні! - гукнув він.

Проте коні не давалися до рук. Вони злякалися вовка.

 - Що ж ти його не встеріг? - гукнув до нього Заярний. Барвінок ображено зиркнув на нього, немовби хотів сказати: «Я стеріг, коли треба було, а от ви куди дивилися?».

 Зрештою, коней вдалося осідлати. Вершники дружно шубовснули у воду. І вже посеред протоки Байлем озирнувся на острів і гукнув:

- Барвінку, сюди! Ходи з нами!

 Проте вовк, що стояв на краю коси, лише змахнув хвостом. Він, може, й радий був би податися за втікачем, проте не смів порушувати наказу Швайки. А наказ був чіткий: острів не покидати.

 В хапанині ніхто з дорослих не завважив, як Санько з Грициком теж скочили на коней.

За плавнями воронівці притримали коней. Втікача і слід пропав. І невідомо, у який бік він подався. Було темно. Місяць ще тільки збирався сходити на небо.

 - Гайда туди! - сказав Заярний і махнув рукою униз за течією.

 - Що йому там робити? - заперечив Володко Кривопичко. - Там же татари! А коли то й справді Тишкевич, то він подався до свого пана Кобильського. Он туди.

 І Кривопичко змахнув рукою проти течії.

- А може, він зараз принишк у плавнях і слухає, як ми тут лаємося, - сказав Лесь Одуд. - Тут його треба шукати!

- Тихіше! - гримнув Байлем. - Дайте послухати.

     Проте й наслуховування нічого не дало. Коники сюрчали так, що аж у вухах виляскувало.

  Низько над обрієм з’явився місяць.

- Незабаром розвидниться, - сказав Байлем. - Отоді, може, й слід побачимо. Ет, забратися б зараз на високу могилу, звідтіля видно все як на долоні!

- Воно було б гарно, - зауважив Левко. - Тільки де ж ти її візьмеш? О, а це ще хто?

Воронівці принишкли. З півночі до них долетів неспішний тупіт копит. А ще за хвилину в напівтемряві вималювалися постаті двох вершників. Левко, у котрого було найзіркіше око, придивився до них і радо вигукнув:

 - Швайка з Мациком! От добре, що ви повернулися!

- Щось трапилося? - запитав Швайка.

Вислухавши плутану розповідь, Пилип звелів:

- Негайно забирайтеся з острова! Щоб і духу там вашого не було! І слухайте Мацика. Він знає, куди податися.

- А ти? - запитав Мацик.

- А я - за ним!

  Швайка розвернув Вітрика і пустив його учвал. Не вниз за дніпровою течією, не вгору, у бік Сули - а прямісінько у відкритий степ, назустріч місяцю. Воронівці вражено дивилися йому услід. Вони навіть не звернули уваги на те, що повз них на татарських коненятах пролетіли Санько з Грициком. Один лише Мацик устиг вигукнути:

- Ви куди?

Проте хлопці вдали, нібито нічого не почули. Мацик сердито сплюнув і повернув свого коня у бік плавнів.

 - Гайда за мною, - звелів він. - Будемо перебиратися на Зміїний острів.

 - Навіщо нам перебиратися? - заперечив Перепічка. - Нам і тут непогано.

 - Мовчи, - крізь зуби мовив Мацик. - Коли Швайка сказав, то так воно й повинно бути.

Роса випала скупо. І все ж при світлі місяця, що підбився вже досить високо, виразно виділявся темний слід. То був слід Тишкевичевого коня. І по тому сліду зараз гнало трійко вершників. Далеко попереду летів на своєму Вітрику козацький вивідник Пилип Швайка. Назад він не озирався, оскільки був певний, що воронівці послухаються його і кинуться рятуватися, бо їхньому спокійному життю настав кінець. І невідомо, від кого їм потрібно рятуватися - від челядників пана Кобильського чи від степняків. Тишкевич міг повернутися як з тими, так з іншими.

Лише вчора Швайка довідався, що Тишкевич слугує двом господарям одночасно. І тепер йому стало зрозуміло і те, чому ординці з такою легкістю обминають озброєні ватаги присульських козаків, і те, чому десятками щезають невідомо куди вільні люди, що поселилися в плавнях. Як, зрештою, і не з’ясовна до сьогодні загибель десятків відчайдухів, що зголосилися розводити дими тривог на татарському прикордонні.

   Так, все це була робота того негідника Тишкевича. І добре, коли тільки його. Сам же Тишкевич, як довідався Швайка, до минулої осені слугував якомусь вельможному київському шляхтичеві. Проте не стільки було того слугування, скільки розбишакування на нічних шляхах. А коли його вивели на чисту воду - встиг перебратися на лівий берег Дніпра і якимось дивом утерся в довіру до пана Кобильського. І нічого тепер не доведеш, бо тих, хто його викрив, уже немає серед живих.

 - Але постривай… недовго тобі лишилося ряст топтати, - шепотів Швайка, пильно вдивляючись у миготливу сріблясту імлу. - Від нас з Вітриком ще ніхто не втікав…

  А Тишкевич нещадно шмагав свого і так вкрай знесиленого коника. Раз по раз озирався назад, і на його видовженому обличчі відбивався тваринний жах. Кілька хвилин тому він завважив позад себе темну рухливу цятку. І цятка ця невблаганно збільшувалася. Тишкевич ще не міг розгледіти обличчя того, хто за ним женеться, та все ж чомусь був переконаний, що наздоганяє його саме Швайка. Бо й у всьому Придніпров’ї немає такого коня, на якому можна було б утекти від нього. А ще ординці казали, буцімто Швайка - вовкулака, і навіть удень може перекинутися на вовка.

Правда це чи ні, Тишкевич не знав, а от що вовки йому вірно служать - у цьому він встиг переконатися на власній шкірі…

 - Та жени ж ти, здохлятино! - гарикнув Тишкевич на коня, з якого й так клаптями летіла піна. І озирнувся назад в жахній підозрі, що його переслідувач уже перекинувся на вовка. Проте той, як і раніше, мчав по його сліду верхи на коні. І, схоже, відстань між ними значно скоротилася. Тож якщо нічого не трапиться, за якусь часину Швайка наздожене його, Тишкевича…

   А ще Тишкевич завважив, що слідом за Швайкою мчать двійко вершників. Точніше, вершників не було видно. Здавалося, що степом котяться двійко коненят з якимись клуночками на спині.

 «Серед козаків таких малих вершників немає, - промайнула думка. - Невже це хтось із ординців?» Ординці, ординці…

Зненацька Тишкевич згадав про те, що геть вилетіло йому з голови. Десь тут, неподалік, має бути сторожовий загін Іслам-бека - того, з яким у Тишкевича не раз і не двічі були спільні справи. І не просто десь, а він, Тишкевич, здогадується, де саме. Тишкевич почав непомітно описувати в степу широке півколо. Він звертав туди, де полюбляв зупинятися на ночівлю Іслам-бек.

Швайка, що пильно стежив за втікачем і вже майже його наздогнав, не одразу завважив це. Про те хлопці, які все ще були далеко позаду, помітили те півколо, і Грицик, вйокнувши на коня, подався навперейми. На якусь мить утікач і його переслідувач щезли за байраком. А коли хлопці знову їх побачили, то втікач вибирався з мілкої, геть замуленої річечки, а Швайка лише наближався до неї. На щастя, річечка перед хлопцями входила в тверді береги, і подолати її було не складно. Тож коли друзі наблизилися до Швайки, Вітрик тільки вибирався з грузької багнюки.

 - Ви? - вражено скрикнув Швайка. - Щось трапилося?

 - Нічого не трапилося, - відказав Грицик.

- Ми хочемо тобі допомагати.

- Геть звідсіля! - гримнув Швайка. - Вас ще тут бракувало!

І знову помчав за Тишкевичем. Якусь мить Грицик вагався. Тоді вперто стріпнув головою і подався слідом. За ним кинувся Санько, бо нічого іншого йому не залишалося.

«Ми ж не просто так гуляємо, - міркував він про себе, мовби сперечаючись з розлютованим Швайкою. - Може, нам вдасться чимось допомогти Пилипові. До того ж - не лишатися ж нам самим у степу…» Мабуть, про те саме подумав і Швайка, бо за якусь хвилю змахнув рукою, запрошуючи хлопців за собою. Місяць почав поволі бліднути. На сході зажевріло небо. Ось-ось мали озватися перші птахи. А гонитва усе тривала. Невтомний Вітрик знову наздоганяв Тишкевичевого коня. На обрії темно зринув високий пагорб, і Тишкевич звернув до нього. Однак на вершину не піднявся, а обминув її низом і щез у чагарях. Але Швайці ці маленькі хитрощі були добре знайомі. Зазвичай втікач по той бік пагорба спішувався і піднімався наверх. А там десь зачаювався, діставав лука - і тоді вже переслідувачу було непереливки. Сам Швайка стільки разів чинив так само, що й з ліку збився. І, як не дивно, хтось таки потрапляв у таку простеньку пастку. Проте цього разу не його наздоганяли, а він сам був переслідувачем. Тож, сягнувши підніжжя, Швайка обережно, наприхильці почав скрадатися схилом. Він хотів досягти вершини першим. Не озираючись, махнув хлопцям, щоб ті трималися позаду. Та за кілька кроків до верха Швайка випростався й люто тупнув ногою. У просвітах між кущів він побачив Тишкевича, що, як і раніше, нахльостував коня. Тишкевич виявився хитрішим: доки Швайка скрадався схилом, той знову вихопився далеко наперед.

 - Все одно наздожену, - пробурмотів Швайка. - Від Вітрика ще ніхто не втікав.

Та перш ніж підкликати вірного коня, Швайка підійшов до східного краю пагорба, визирнув з кущів, і мимовільний стогін вирвався у нього з грудей.

Далеко попереду палахкотіли багаття. Не було жодного сумніву в тому, кому вони належать. І Тишкевич прямував саме в той бік. Він був уже на півдорозі між пагорбом і татарським станом. Навколо багать здійнялася метушня. Кілька постатей скочило на коней і подалися назустріч Тишкевичу.

CАНЬКОВА ВОРОЖБА

 Швайка вже знав, що буде далі. Зараз татари оточать Тишкевича і поведуть його до свого старшого. А тоді не встигнеш і до ста порахувати, як той зметикує, в чому справа. Затим з табору вилетить десятків зо два переслідувачів на свіжих конях. І тоді Вітрикові буде непереливки.

  Та не про себе подумав у цю мить Швайка. За себе він турбувався щонайменше. Непокоїла його доля цих двох маленьких дурників, що зопалу встряли в таку недитячу гру. Коні у них зморені і навряд чи витримають ті шалені перегони, що розпочнуться за кілька хвилин. І перш ніж сонце викотиться понад степ, навколо дитячих ший обів’ються татарські аркани… Що ж робити? Як їм допомогти? Нараз обличчя Швайки просвітліло. Посвистом він підкликав до себе Вітрика. Тоді скочив на нього і, не криючись, вилетів на вершечок пагорба. А там застиг, ніби вперше угледів татарський стан. Атож, він не помилявся: кілька десятків степняків хапливо сідлали своїх коней… Тоді крутнув Вітрика, злетів з пагорба і наказав хлопцям, що зупинилися біля шипшинових кущів:

- Злазьте з коней! Та швидше, біс би вас побрав! Сам теж зіскочив з Вітрика. На ходу видобув з кишені якусь скіпку і вплів її у Вітрикову гриву. Тоді поплескав свого чотириногого друга по мокрому крупу і звелів:

- До Кудьми, Вітрику! Жени до діда!

Вітрик коротко заіржав і з місця перейшов на чвал. Татарські коненята спершу опиралися, зворотна дорога їх не вабила. Проте Швайка так вперіщив спочатку одного, а тоді іншого складеним арканом по спині, що ті, мов із пращі, рвонули услід за Вітриком.

 - А як же ми? - скрикнув Грицик.

Проте Швайка вже прошкував до кущів, що збігали з пагорба.

 - Гайда за мною! - звелів він хлопцям. - Тримайтеся тіні. Та не волочіть ноги по траві!

Сам він щось гарячково шукав. Нарешті вказав хлопцям на чималу вимоїну під кущем і наказав:

 - Ховайтеся сюди! Пригніть гілля і не висовуйте свої кирпи. Ось так.

 А сам, обережно, аби нічого не зламати, розгорнув гілки колючого глоду, ковзнув усередину куща і завмер.

Хлопці нічого не розуміли. Чому Швайка відмовився від погоні за Тишкевичем? Навіщо відіслав коней, а сам заховав їх у крем’янистій вимоїні під розлогим кущем? Гострий камінець боляче заколов Санька у бік. Він заворушився, намагаючись змінити положення, проте Швайка шикнув на нього, і хлопець знову завмер. Здалеку долинув тупіт десятків коней. Ще мить - і з-за пагорба вискочили татари. Передній пронизливо скрикнув і показав у далину, де виднілися три невиразні цятки. Завалували, завили степняки і пустили своїх коней учвал. Вони пролітали повз вимоїну то по лівий бік, то по правий, а копита одного коня вдарили землю майже перед самісіньким Грициковим носом. І знову все стихло, мовби й не було нічого. Хлопці збиралися звестися на ноги, проте сердитий шепіт Швайки примусив їх, як і раніше, притиснути обличчя до землі.

 - Ще рано, - сказав Швайка і трохи згодом додав: - Ну, хлоп’ята, ми з вами ледь-ледь не вскочили в халепу. Ет, дав би я вам добрячого чосу! Ну, звідкіля ви звалилися на мою голову?

Грицик винувато шморгнув носом. А Санько мов би й не почув тих Швайкових слів.

 - А чого ми відпустили коней? - запитав він.

- А того, - сердито відказав Швайка. - Бо все одно не втекли б. У них коні свіжі. Та поки вони ганятимуться за нашими, може, щось і вдасться придумати… Цс-сс…

 На вершину пагорба виїхав з десяток вершників. Поміж ними виднілася постать Тишкевича. Він важко дихав - мабуть, досі не міг оговтатися після погоні. Певний час вершники пильно вдивлялися у степ.

- Гарно йдуть, - схвально промовив тлустий, приземкуватий татарин у круглій шапці. - Гарно.

«Іслам-бек, - здогадався Швайка. - Так, це саме він - хитрий, мов лис, обережний, мов куниця… Це вже вкотре ми з ним стикаємося ніс у ніс? Здається, втретє…».

 Так, саме втретє. Вперше вони зустрілися років зо три тому, коли татари обложили Переяслав. Швайка тоді очолив п’ятдесятьох сміливців і разом з ними прокрався до стану степняків. Ох, і наробили ж вони шелесту! Іслам-бека врятували прудкі ноги та болото, в якому він просидів до світанку. Швайці й на думку не спало шукати його саме там. Бо ж відомо, що боліт татари бояться понад усе. Вдруге зустрілися торік біля Перекопу. Тоді виявилося, що і в нього, Швайки, теж прудкі ноги. Проте врятували його не вони, а вірні друзі. А ось тепер - третя зустріч. Що принесе вона? Рука мимоволі потяглася до лука. Проте одразу й завмерла. Аби ж він, Пилип Швайка, був один, то Тишкевич з Іслам-беком уже полягли б трупом. А там видно було б… Проте зараз він не сам, за його спиною двійко беззахисних дурників. «Виберемося, візьму добрячу лозину і відшмагаю так, що з тиждень не зможуть сісти», - спересердя подумав Швайка. А Іслам-бек і Тишкевич навіть не здогадувалися, що знаходилися за півкроку від смерті. Іслам-бек погладжував голене підборіддя і невідривно дивився услід погоні.

«Хоч би наздогнали, - молився Тишкевич про себе. - Хоч би наздогнали!»

- Не наздоженуть - сім шкур спущу, - хижо посміхнувся Іслам-бек. - А ти як врятувався?

Тишкевич зневажливо махнув рукою.

- За кулешею ті роззяви забули геть про все, - сказав він. - I коней залишили без охорони.

 «І справді, роззяви», - подумав Швайка.

 - Міг би й залишитися, - зауважив Іслам-бек. - Чи мало тобі за це платимо?

- Не міг, - заперечив Тишкевич. Він тримався незалежно, майже як рівня бекові. Схоже, не простим татарським вивідником був Тишкевич. - От-от мав повернутися Швайка. І з ним ще один, котрий мене теж знає в обличчя.

 Іслам-бек скрипнув зубами.

 - Розвелося їх у плавнях, наче комарів, - сказав він. - Гадаєш, один Швайка пошарпав нас, коли поверталися? Якби ж то! Ні, ще чотири такі ватаги були. І втратили ми від них більше, ніж за цілий похід. Добре, що нікому з них не спадає на думку об’єднатися.

 - Чому ж не спадає? - заперечив Тишкевич. - Спадає. Хоча б тому ж Швайці.

Іслам-бек стукнув себе кулаком по коліну.

- Треба його зловити. За всяку ціну! Ти мусиш це зробити. Точніше, ми з тобою… - Іслам-бек посміхнувся. - Тим більше, що його голову Тугор-бек оцінює дуже високо. Вище за всі гяурські голови.

- Я й так роблю все, що можу. Тільки ж то не людина, а справжній вовкулака!

 - То вже твоя справа розбиратися, хто він. А зараз треба викурити з плавнів тих, від кого ти втік. Частинами їх треба нищити, нечестивців! Ти хоч запам’ятав, де їхній барліг?

 Тишкевич хитнув головою.

- Ще б пак! - запевнив він. - З заплющеними очима знайду.

 «Ой-ой-ой! - стривожено подумав Швайка. - Чи послухалися мене Байлемові хлопці? Вони ж іще зелені, не звикли виконувати накази».

І знову Швайкова рука потяглася до стріл. І знову зупинилася на півдорозі, а Санькові з Грициком, мабуть, почало легенько гикатися.

- То візьми сотню й негайно викури їх звідтіля, - наказав Іслам-бек. - А коли хтось залишиться в живих - твоїм ясиром буде. Можеш стяти йому голову, можеш продати.

- Та кому потрібна голова без тіла, - криво осміхнувся Тишкевич. - А золото - воно куди приємніше. Так що продам я їх… Тільки… тільки б мені ваше вбрання.

- Навіщо?

- Бо виділяюся серед ваших, як біла ворона. І коли підемо на плавні - в кого першого стрілятимуть? Звісно, в мене. Бо й дурному стане зрозуміло, хто привів твоїх чаушів.

 - Маєш рацію, - згодився Іслам-бек.

Помахом руки він підкликав найближчого і щось стиха йому звелів. Той, не гаючись, скинув свого халата і кудлату шапку-малахай. Тишкевич одягся і тепер нічим не вирізнявся з поміж інших ординців.

 За хвилину великий татарський загін риссю рушив у бік дніпровських плавнів. Слідом з пагорба з’їхав зі своїми охоронцями й Іслам-бек.

 - Тепер нам, хлопчики, треба перебиратися у надійніше місце, - пошепки мовив Швайка, коли ординці щезли з-перед його очей. - І що далі ми опинимося звідсіля, то буде краще.

 Втім, далеко відійти їм не вдалося. За кущами раз по раз лунав перестук копит. Схоже, сьогодні татари полишати свою стоянку не збиралися. Довелося нашвидкуруч шукати місце, де б можна було просидіти бодай до вечора.

Таке місце знайшлося в зарослій улоговині за три польоти стріли від першої схованки. Це було покинуте вовче лігво. Навколо купчилися клубки минулорічного перекотиполя, що зачепилися за колючі шипшинові кущі. Одним таким клубком Швайка прикрив вовче лігво, звелівши хлопцям проробити в ньому вузькі щілини для спостереження.

- Тепер трохи поспіть, - порадив їм Швайка. - А я піду погляну, що воно і як.

Проте відпочити не вдалося. Незабаром долетіла татарська говірка. На вершині пагорба знову виросли постаті степняків. Вони про щось сердито перемовлялися. Швайка скрушно похитав головою.

- Здається, розшолопали, що й до чого, - сказав він. - Ну, хлопчики, тепер тримаймося!

 Санько зрозумів: татари зловили їхніх коней і упевнилися, що втікачі зіскочили з них набагато раніше. За командою Іслам-бека татари заходилися прочісувати все навколо пагорба. У щілинах між стеблами перекотиполя було видно, як десятки зо два степовиків розсипом рушили у бік їхньої улоговини. Швайка закрив хлопців своїми широкими плечима.

 - Що б там не трапилося - ні слова! - звелів він. - Коли що - я сам вискочу. А ви щоб сиділи тихо, мов куріпки, зрозуміло?

З-за його плеча Санько бачив, як до них повільно наближався худий згорблений татарин. Схоже, йому було чимало років, бо вузенька підкова вусів вкрилася сивиною. І, мабуть, йому було лячно, бо йшов обережно, прислухаючись на кожному кроці. Почує шурхіт - заклякне. Ступне - і знову заклякне. Його вузенькі очиці насторожено бігали навсібіч. Він був такий кволий на вигляд, що, здається, навіть Грицик зміг би з ним упоратися. Проте радості від цього було мало. Варто хирлякові подати голос чи бодай зойкнути, як поруч миттю опиниться з десяток його товаришів. «Поглянь убік… обійди навколо… - пошепки умовляв його Санько. Щось ніби підказувало йому, що з цим степняком треба балакати так, як свого часу він балакав з дикою кішкою риссю, а пізніше з Барвінком. - От ти йдеш собі - і ніякої нори не бачиш, зрозумів? Лиш саме перекотиполе…»

Санько так хотів передати своє бажання старому татаринові, що аж піт стікав по його обличчю. «Нікого ти не бачиш… Нічого тут немає. Отак… Краще поглянь, як по небі біжать хмарки. Одна за одною. Біжать собі та й біжать…» Швайка напружинився. Татарин ішов майже на нього. Ще кілька кроків - і степняк здогадається, що під клубком перекотиполя щось криється. Тож доведеться зітнути йому голову і блискавично метнутися вбік, аби відволікти увагу від хлопців. Крок. Ще крок… Час діяти! І раптом татарин ні з того ні з сього задер голову до неба і мрійливо промовив:

- Біжать хмарки… біжать.

Швайка заціпенів з подиву.

 «Здурів татарин, чи що?» - подумав він.

А татарин усе з тією ж пришелепувато мрійливою посмішкою пройшов за якийсь крок од них.

- Чортівня якась, - стиха бубонів Швайка, коли татари вибралися з улоговини і сіли на коней. - Нічого не розумію. До чого тут хмарки?

 - Це я його умовляв, - вибачливо відказав Санько.

Він почувався дуже зле. Його лихоманило. Голова аж розколювалася, руки тремтіли, наче після непосильної роботи. Страшенно хотілося пити. А ще ж уранці він почувався здоровий і бадьорий.

 - Про що ти його умовляв? - не зрозумів Швайка.

 - Щоб він на небо… поглянув. На хмарки.

 - Невже ти і його заговорив? - радо стрепенувся Грицик. - Отак, як ту дику кішку, правда?

 - Яку дику кішку? - запитав Швайка. - Оту, що лізла до вас на Сторожовий дуб?

- Еге ж! Вона лізла до нас, а Санько поговорив подумки з нею - і вона подалася назад. А тепер, бач, і татарина заговорив!

І Швайка, невловимий, хоробрий і всюдисущий Швайка, що ніколи й нікого не боявся, втупився у Санька з якимось забобонним захватом.

 - Ну, Санько… - тільки й сказав він.

Я І СВІТ

ІГОР КАЛИНЕЦЬ

(народився 1939 року)

Народився я 9 липня 1939 року у Ходорові на Львівщині. І, хоч я покинув містечко 1956 року, коли закінчив середню школу й вступив до Львівського університету, зв’язків із ним не пориваю донині. Бо з Ходоровом пов’язані не тільки мої дитячі враження й спогади, бо звідти не тільки джерело натхнення – там люди, що дали мені життя й визовали у здоровому, національному дусі.

Закінчивши філологічний факультет Львівського університету 1961 року, я працював в обласному архіві до 1972 року. Моя особиста пам’ять збагачувалася ще й історичною як поет-шістдесятник я виростав на традиціях рідної землі, народної обрядовості і Розстріляного Відродження. Мій вчитель – Богдан-Ігор Антонич. Проблеми, які тепер так голосно заторкнула Україна, вже тоді мучили і мене, і я задекларував свою громадянську позицію не тільки у різних правозахисних акціях, але й в своїй поезії. Книжечка Вогонь Купала (Київ, 1966) мала прихильну критику в українській періодиці. Та видавництва відхиляли наступні збірки всупереч їхньому бажанню і я вже мав не надто доброзичливу опінію у власть імущих.

Мій доробок становить 17 поетичних збірок, що згруповані в двох циклах: Пробуджена муза (муза шістдесятників, 9 збірок), Невольнича муза (8 збірок з 1972-1981 років, часу ув’язнення). Кілька збірок із першого періоду, походивши у самвидаві, вийшли у вільному світі і українською мовою, і в перекладі. За це, як і за громадянську непокору в тематиці віршів, я був заарештований і отримав 6 років суворих таборів і 3 роки заслання, які відбув на Північному Уралі і в Забайкаллі. В ув’язненні працював токарем і кочегаром. Мучився, але не каявся – і радий з того, бо чую, що лишився людиною. Поезія допомогла вистояти і в перший, і в другий періоди. Зумів зберегти все написане, що теж дивовижно, але не впевнений, що це радість для читача. Після 1981 року я замовк як поет, і тепер я – імпресаріо колишнього Ігоря Калинця.

1987 року увійшов до редакції позацензурного альманаху “Євшан-зілля”, який виходить до сьогодні і користується прихильністю читачів. Група “Євшан-зілля” одна з перших мобілізувала львів’ян на перебудовчі процеси, гуртувала їх для переборення страху й інерції. Тепер я редактор журналу, що його має видавати львівський обласний відділ Фонду культури.

Я гордий, що був у Львові будителем національного відродження 1987-1989 років. Але і в ці чудові роки не відчував потреби в пері поетичнім. Отак живу, відмовлючись від пропозицій друкуватися в журналах. Але зважився все-таки: 1991 року в Києві має вийти книжка із трьох збірок. На грубшу, кажуть, нема паперу.

ПИСАНКИ

Виводить мама дивним писачком,

по білому яйці воскові взори.

Мандрує писанка по мисочках,

із цибулиним золотим узваром,

з настоями на травах і корі,

на веснянім і на осіннім зіллі –

і писанка оранжево горить

у філіграннім сплеті ліній.

То вже вона, як дивовижний світ,

то вже дзвенить, як згусток сонця,

буяють буйно квіти у росі,

олені бродять в березневім соці.

І стилізовані сплітаються сади

у маєві густих обрамлень,

мереживом найтоншим мерехтить

геометричний космацький орнамент.

І я поплив у світ дитячих мрій

на білі колискові оболоні...

Котились писанками ізгори

ясні сонця у мамині долоні.

СТЕЖЕЧКА

Ходім зі мною

Стежечко

Обережно

Не зачепися за камінець

Переступи соломку

І під спориш не ховайся

Все одно бачу

А там

За городом

Ого як ти виросла

Сама біжиш

Через струмок перескакуєш

Батіжком по пилюці цвяхуєш

За суницею збочуєш

Топчеш горох при дорозі

Коли б глянути

Стежко

Он з тої гори

На всенький світ

Тільки не поспішай

Така верчена ти

Як дзиґа

Але ж світ красний

Голова крутиться.

БЛИСКАВКА

Пливе собі королева

Королева темряви

У дзеркало

А темно

Зблисне

На мить

Світлом

Зазирне

Хто на світі найгарніший

Ви ваша темність

Відкаже дзеркало

Похапцем

Заспокоїться королева

На часину

Сказано писана красуля.

ВЕСЕЛКА

Надягла веселка

Стрічок

Стрічок

Як у свято

Взяла коромисло

І пішла до річки

Дорогою перестрів її

Князенко Соняшник

Із золотим черевичком

В руці

Поміряла веселка

Якраз на ніжку

От вони й побралися

КРИНИЧКА

Сплю глибоко глибоко

А ще глибше

Мати моя підземна

Я їй про зорі розповідаю

А вона про коріння дуба

Я їй про хмаринку

А вона студеним молоком

Мене поїть

Я їй про метелика

А вона

З водяного царства

Русалку приводить

А оце

Весняна калина

Не хоче забрати з мене

Свою подобу

Тільки сонце

П’є та п’є

Калинову воду

Через золоті соломинки.

ДИМ

Втік дим від вогнища

Просто у синіх джинсах

Розпатланий

Та й подався у мандри

Тільки спечену картоплину

Прихопив

По дорозі до міста

Сів у трамвай

Принюхується

Зітхнула кондуктор —

Осінь мені запахла

Залоскотало водієві в носі

Повернув трамвай

І гайнув у гай

Я не в той трамвай сів

Подумав дим

І через вікно

Вистрибнув

ТЕКСТИ ДО УРОКІВ ПОЗАКЛАСНОГО ЧИТАННЯ

УРОК № 1

І.Калинець  Хлопчик-Фiгурка, який задоволений собою

Трохи казка

Пiзньоï осенi Ганнуся поверталася додому трамваєм. На запотiлих вiкнах дiвчинка намалювала фiгурку людини в окулярах: вийшов Хлопчик — Фiгурка.

 Виходячи з трамвая, Ганнуся почула, як ïï попросили подати руку, озирнувшись, побачила, що Хлопчик — Фiгурка (Ха-еФ) стоïть поруч. Дiвчинка посадила Ха-еФа у ранець, в альбом.

«Яка дивна пригода трапилася зi мною, — думала дiвчинка, — нiколи б не сказала, що нарисована людинка може ожити».

 Удома перед сном Ганнуся пригадала про Ха-еФа. Вона вийняла альбом — хлопчик якраз умiстився на аркушi, нiби його там нарисували. «Що ж робити, — мiркувала школярка, — чи вирвати аркуш, чи, може, вдасться Ха-еФа звiдти вигнати. Бо за такий рисунок можна отримати одиницю».

 — Хлопчику, чи ти можеш вiдклеïтися з альбому, отак, як ти вiдклеïвся з вiкна? — запитала дiвчинка.

 — Звичайно. Але ж ти менi дозволила тут розташуватися. Я дуже полюбляю альбоми. Можеш мене навiть розмалювати кольоровими олiвцями.

 — Добре, розмалюю, — пообiцяла Ганнуся. — Але я хочу, аби ти забрався з альбому на урок малювання. Бо ще схоплю двiйку!

 Ха-еФ згодився.

 Та наступного дня Ганнуся забула про нього, нiби то був сон. I коли вчитель малювання переглядав домашнi завдання, то, розкривши Ганнусин альбом, засмiявся:

 — Ганнусю, що тебе потягло на дитячий рисунок? Чи, може, тобi меншенький братик нарисував цю людинку?

 Ганнуся почервонiла, але змовчала: в неï не було меншого братика.

 — То я.., так бавилася, — вiдповiла вона. Це трохи було правдою, але не всiєю. В усю правду вчитель нiколи б не повiрив.

 За попереднiй малюнок «Зима на нашому подвiр'ï» учитель поставив п'ятiрку, проте попросив забавлятися на окремому аркушi. А бiля Ха-еФа поставив знак питання.

«От, я тепер iз червоним знаком запитання. Це надає менi таємничостi, — запишався Ха-еФ. — Нехай думають про мене бозна-що, нiкому не розкрию таємницi. Я задоволений собою».

 Ха-еФ вирiшив вигадати собi таємничу iсторiю. Вiн попросив у Ганнусi дозволу користуватися ïï ручкою й почерком. Вона дозволила. А зранку, на уроцi украïнськоï мови, вона розгорнула зошит — i вжахнулася: кiлька сторiнок було списано ïï почерком. Ось що було написано в Ганнусиному зошитi. Автобiографiя.

 Вiдразу пояснюю, що складне слово «автобiографiя» складається iз трьох неукраïнських частин, що означають:

 авто — сам,

 бiо — життя,

 графiя — опис, тобто сам описую життя. Або по-нашому — мiй життєпис.

 Я походжу з далекоï планети Хвiгурiя, де всi мешканцi такi, як я — хвiгурки. Наша планета вигiдна для життя хвiгурок, бо вся забудована довгими скляними стiнами. Вона нагадує скляний лабiринт. До стiн легко причiплятися. Отож, на однiй такiй стiнi мешкав я з цiлою родиною. Але щоразу бiльше нас ставало на планетi — не було вже де розмiщуватися. Тодi наш володар Хвiгурiй Десятий зiбрав Велику Раду Хвiгурiï, щоб вирiшити, як далi маємо жити. Вiн промовив:

 — Моï дорогi хвiгуряни! Наша Хвiгурiя стає затiсною — нас щораз густiше. Коли хтось покидає своє мiсце на стiнi задля гостювання чи прогулянки, то немає певностi, що, повертаючись, застане його вiльним. Краïна перенаселена. До того ж у боротьбi за незайняте мiсце всi хвiгурки вимiшались. Отож, розпадається сiм'я, родина, бо чужi хвiгурки втискуються за найменшою можливiстю. Також нема мiсця на новi склянi стiни. Настає чистий тобi Вавилон. Який же вихiд iз нашоï сутужноï ситуацiï? Або стерти частину хвiгурок зi стiн, або вислати частину нашого населення на iншi планети, наприклад, на Землю.

 — Вислати на Землю! — загудiла громада, бо нiхто не хотiв бути стертим зi стiни — з лиця Хвiгурiï. Отже, iз життя. Хоч i тiсненько, а все-таки лiпше iснувати, анiж не iснувати.

 Отож, кiлька тисяч добровольцiв-хвiгурян, у тому числi i я, подалися в космiчнi мандри. Я попрощався з рiдними, хоч це було нелегко — вони в пошуку за вiльним мiсцем були розкиданi по цiлiй планетi. Прощання забрало декiлька мiсяцiв — i ось я на Землi. Дорога була доволi довгою. Ми лежали спресованi у скляних штабелях. Коли наш космiчний корабель увiйшов в атмосферу Землi (атмосфера — це повiтря, яке огортає планету Земля), скло терлося об повiтря, а вiд тертя стало нагрiватися, аж плавитися. Ми вчасно повiдтулялися — i порозсiювалися по усiй землi. Я причаïвся, невидимий, на трамвайнiй шибцi, аж поки дiвчинка Ганнуся не вiдновила моє iснування, накресливши пальчиком мою подобизну — саме там, де я був. Тепер я замешкав у ïï альбомi. Хлопчик-Хвiгурка.

 Учителька зiбрала зошити, прочитала «Життєпис», вирiшила, що Ганнуся сама написала оповiдання й похвалила.

 Вчителька повернула зошит. Пiсля «Мого життєпису» червоним олiвцем було написано «гарно». I стояв велично-червоний знак оклику. «Ха-еФ буде задоволений з такоï оцiнки», — подумала Ганнуся.

 На перервi Богданко бiгав за Ганнусею i дражнився:

 — Ганнуся — письменниця, Ганнуся — письменниця!..

 Вчителька попросила дiвчинку прочитати оповiдання. Усi уважно слухали, потiм плескали. Ганнуся показала портрет Ха-еФа.

 Богданко, який чувся трiшки винним перед Ганнусею, попросив дозволу крейдою на таблицi нарисувати такого ж хлопчика. Вчителька запитала, чи дiтям сподобалося оповiдання, i всi хором пiдтвердили, що так.

 — Отож, дiти, як ви гадаєте: це казочка чи фантастичне оповiдання?

 — Мабуть, фантастичне оповiдання, — сказала Соломiйка, — бо там є про далеку планету Фiгурiю, про зовсiм iнший свiт, анiж на землi.

 — Добре, — згодилася вчителька, — може, ще хтось спробує за вихiднi скласти оповiдання на вiльну тему.

 Соломiйка позичила в Ганнусi Ха-еФа, щоб легше було писати оповiдання, проте в неï нiчого цiкавого не вийшло. Коли вона почула голос — то аж стрепенулася вiд несподiванки — говоривбо Ха-еФ:

 — Не журися, Соломiйко, iди спати. Я щось придумаю.

 Так вони познайомилися. Ха-еФ вирiшив написати друге оповiдання.

 Мiй другий життєпис.

 Татарська орда розтеклася, як повiнь, по нашiй краïнi: димiли села та мiста, людей хапали в полон, або ясир (це по-татарськи). Жителi втiкали в лiси i нетрi, ховалися по ярах i вертепах, шукали схову в печерах. Тiльки тi, що вмiли тримати зброю, збиралися у боярських дворах, щоб з'єднатися у загони для захисту.

 До одноï печери набилося багато челядi: жiнок, стареньких, дiтей. Малий Iвасик з iншими дiтьми забився у темний куток. Вiд ватри, що палала посерединi, вiдблиски миготiли по стiнах. Iвасик роздивлявся дивнi малюнки, хоч, може, нiчого дивного в них не було: хвiгурки людей i тварин. Вони були рiзанi у каменi дуже просто, нiби по-дитячому.

«Тут, певно, колись мешкали люди i дiти вирiзали рисунки на стiнах, — думав Iвасик. — А можливо, вони, як i ми, ховалися вiд ворогiв».

 Iвасик пальцем водив по заглибленнях рисункiв. Саме там i я, Хлопчик-Хвiгурка, був нарисований у печерi. Менi було приємно вiд теплого людського дотику. Здавалося, що я оживаю, починаю мислити i згадувати минуле. Нi, Iвасик помилявся: то не дiти нас рисували, а сивобородi жерцi — волхви рiзали хвiгурки, промовляючи якiсь молитви-заклинання. Це було дуже i дуже давно, i я вже не мiг пригадати, що то були за чудодiйнi заклинання. Та нам передавалася ïхня чарiвна сила. Тому Iвась, котрий торкався мене пальцем, теж сповнювався нею. Вiн вирiс розумною i богобоязливою людиною. Вiн жив довго в монастирi й писав мудрi книги, навiть сам вирiзав рисунки на дошках. Це були дереворити, що ними, покритими хварбою, вiдтискалися iлюстрацiï у книгах. I пiдписувався вiн пiд ними як Iоан Печерський.

 А ось зовсiм недавно дiти з товариства «Спадщина», що у Львовi, вiдвiдали нашу печеру. Один iз них, освiтлюючи собi дорогу лiхтарною, ковзнув променем по стiнi — вiн вихопив мене з пiтьми. I, коли вiн обмацав мене пальцем, менi здалося, що я перейшов у нього.

 По мандрах у горах спадщанцi повернулися до Львова. Хлопець, добираючись трамваєм додому, пальцем повторив мою хвiгурку на вiкнi. Потiм вiн вийшов, залишивши мене самого мандрувати мiстом. Та не надовго. Бо коли до мене усмiхнулася школярка, я подався за нею до виходу з трамвая. Тепер мандрую на ïï аркушi з альбому, i цi мандри менi до вподоби. Я задоволений собою.

 — I це оповiдання гарне, — похвалила вчителька на уроцi лiтератури. Вона також вивела великий червоний знак оклику пiсля слова «гарно». — Тiльки ти, Соломiйко, повторюєш Ганнусину помилку, пишучи «ф» через «хв». Хто скаже, яке це оповiдання?

 Учнi вирiшили, що це оповiдання географiчне, iсторичне, пригодницьке, а також фантастичне. На великiй перервi Ганнуся i Соломiйка засумували: як ïм зiзнатися, що оповiдання писали не вони. I вирiшили покласти аркуш з Ха-еФом Богданковi в ранець. Увечерi Богданко й Ха-еФ познайомилися.

 Хлопець iз рисунком пiдiйшов до комп'ютера. Вправно увiмкнув його i став вiдшукувати на екранi гру.

 — Я нiколи не бачив гри з тобою, — сказав вiн.

 — Гра простенька, — вiдповiв Ха-еФ, — мене рисує кольоровими крейдами дiвчинка на тротуарi. З-за рогу раптом з'являється двiрничка i мокрою шваброю береться малюнок стерти. Отже, ти будеш тою двiрничкою i водитимеш пультом («мишкою» — як усi називають). Поки стираєш, дiвчинка мене вирисовує в iншому мiсцi. Тiльки встигай за нею.

 — Стерти можна швидше, анiж нарисувати, — не розгубився Богданко.

 — Починаймо! Я майже готовий, — мовив Ха-еФ. Хлопцевi зовсiм не дивно було, як Ха-еФ опинився на екранi.

 Його справдi вималювала крейдою дiвчинка, досить подiбна до Ганнусi. З-за рогу наблизилася двiрничка зi щiткою. Тепер треба було нею покерувати. Тож Богданко став манiпулювати комп'ютерною мишкою, щоб стерти фiгурку. Всього Ха-еФа неможливо було захопити щiткою — вона не була настiльки широкою. Змивати треба було частинами: окремо пiвголови, руку i ногу, а тодi вже iншу частину голови, другу руку та другу ногу. Звичайно, можна було водити щiткою i в iнший спосiб — для того була забава. Та дiвчинка завжди випереджувала. Богданко напружився — вiн за два помахи навчився стирати рисунок. I тому десь на десятiй фiгурцi наздогнав дiвчинку: вона не могла малювати, бо щiтка вiдразу поïхала по ïï руцi.

 — Я виграв! Я виграв! — зрадiв хлопець. — Я ж тобi казав, що класно граю. Тепер будеш менi служити!

 Ха-еФ повернувся в альбом, а на ранок з'явилося третє оповiдання.

 Мiй третiй життєпис.

 Я жив у коморi — пам'ятi комп'ютера. Там, можливо, тiсно, а можливо, не тiсно. Бо я був i в той же час не був. Там я не виглядав хвiгуркою. Але в кожну мить я мiг стати цiлим собою. Чи там був час?

 Може, був, а може, не був — я не вiдчував нiчого i не знав, чи минають днi i ночi. Я не бачив i не чув, що робиться поза мною. Навiть коли вмикали комп'ютер та вибирали рiзнi iншi програми, я про них абсолютно не здогадувався. Бо в менi нiчого не дiялося. Але, лише викликали програму зi мною, тобто коли посилали виклик по мене, я тодi отримував тiло, прокидався зi сну, в якому нiчого нiколи не снилося. Навколо все теж оживало для мене. Напевно, так було не часто. Тож, коли я став собою, намагався у хвилини появи на екранi не животiти, а жити повноцiнно, не змарнувати нi секунди. I ще я думав, як не дати себе стерти з лиця землi (чи то з тротуару, як у грi, де мене вирисовувала дiвчинка). Я так напружено думав, що моя думка, моï вiдчуття передавалися хлопчиковi Богданковi, який сидiв бiля комп'ютера з мишкою у руцi. Вiн, здається, вловлював ïх розумом. Я часто гадав, як би то залишитися хвiгуркою i пiсля забави, не зникати у невiдомостi, а якось визволитися з комп'ютера на волю, опинитися у Богданковому свiтi. Я не хотiв повертатися у нiщо. Менi хотiлося самому водити мишкою.

 Одного разу я почув, як Богданкiв татко розповiдав йому про шкiдливий комп'ютерний вiрус, що поïдає усi програми i може стерти навiть мене. Тобто нi з мене нiчого не залишилось би, нi з моєï гри також. I я уявляв себе лицарем, що вийшов на поєдинок iз вiрусом i побиває його списом на смерть. Може, тодi менi як переможцю дозволять не зникати, а жити вiльно i вийти на волю — поза екран. Але то були марнi сподiвання.

 Якось менi здалося, що Богданко вловив моï думки-бажання, бо у нього прохопилося:

 — Як жаль менi Хлопчика-Хвiгурку: його вiчно стирають з лиця землi. Я визволю його з цiєï гри.

 Вiн попросив свого татка, аби татко видрукував Ха-еФа на паперi. Це робиться на диво просто. Вiдбивається на принтерi (так називається друкарка, що пов'язана з комп'ютером) буквально за якiсь секунди те, що є на екранi. Мiй вiдбиток був побiльшений у розмiрi, наскiльки вiн мiг змiститися на аркушi паперу. Богданкiв татко сказав, що коли мою програму вкласти в iншi, лiпшоï марки комп'ютер i принтер, то рисунок може вийти кольоровим. Але я радий навiть iз чорно-бiлого друку. Краще бути вiльним чорно-бiлим, анiж кольоровим у неволi.

 Богданко втiшився Ха-еФом на паперi, вiн обвiв рисунок кольоровими олiвцями. Ось таким я тепер мандрую по бiлому свiтi, завжди задоволений собою.

 Хлопчик-Хвiгурка.

 Учителька не повiрила, що оповiдання Богданко написав сам. Хлопчик розказав про Ха-еФа. Ганнуся й Соломiйка пiдтвердили його слова.

 Довелося усiм повiрити в iснування Ха-еФа, що пише своï життєписи. До того ж через «хв». Хiба це не доказ? Врештi сам Ха-еФ подав голос, запевнюючи усiх, що вiн напише кожному учневi свою бiографiю. Тiльки iстота, що задоволена собою, може це зробити, запевнив вiн на цiлий клас.

 Менi здається, що оця пригода трапилася тiльки тому, що Ганнуся мала необережнiсть дорисувати Ха-еФовi на трамвайнiй шибцi окуляри. Тому вiн такий розумний. Буває ж таке! Хiба нi?

 Письменник майстерно переносить читача в яскравий свiт дитячоï фантазiï, де намальований герой не тiльки оживає i спiлкується з творцем, а постiйно розширює коло друзiв, допомагає ïм. У цьому Ха-еФ бачить свою життєву мiсiю, i, виконуючи ïï, задоволений собою.

                                      УРОК № 2

ЯРОСЛАВ МИХАЙЛОВИЧ СТЕЛЬМАХ

(1949-2001)

НАЙКРАЩИЙ НАМЕТ

(УРИВОК З ПОВІСТІ)

ПРИЇХАЛИ!

Що не кажіть, а в таборі було здорово!

Нe eх, як було в таборі!

Ех, як у таборі було.

А ми з Митьком спершу і їхати не хотіли. У нас на літо свої плани були...

Але виявилося, що вони не збігаються із планами батьків, і ми поїхали у табір.

Тільки-но наш автобус у ворота заїхав, назустріч дядечко біжить у спортивних штанях і майці.

— Куди? — кричить. — Куди ви їх привезли?

— Сюди, — водій йому. — У мене тут усе записано. На п'ятдесят четвертому кілометрі повернути праворуч і лісом іще дванадцять кілометрів.

— Я ж дзвонив у місто, щоб сьогодні не привозили! У нас іще не все готове. Що я з ними робитиму?

— А я звідки знаю? — здвигнув плечима водій. — Я своє зробив — привіз їх. А ви вже робіть що хочете. Не назад же з ними їхати!

— Назад! Назад! Я ж дзвонив у місто, щоб завозили тільки післязавтра.

— Знати нічого не знаю, — каже водій. — Я тут ні при чому. Я привіз, а ви вже далі робіть що хочете. Я ще сьогодні в Житомир маю з'їздити.

— Ну от... — чую за спиною чийсь голос. — Завезли самі не знають куди, а в них іще не все готове.

Обертаюсь — хлопець сидить, білявий такий, і валізу на колінах тримає.

— Ти нащо, — питаю, — валізу на колінах тримаєш?

— Це не валіза, — він мені. — Це футляр для акордеона.

— А де акордеон?

— Та всередині ж.

— Ух ти! То це ти його аж сюди віз? І грати будеш?

— Буду. Я в музичній школі вчусь. Мені треба щодня грати.

— А якби ти на піаніно вчився, то і його сюди потягнув би?

— Не зна-аю... Я на акордеоні граю.

— А чого ж, — Митько встряв. — Він тільки передок відламав би, де клавіші, і грав би собі тут.

— Нічого я не відламував би, — почервонів хлопець і одвернувся.

Так я і не почув, чим розмова нашого водія з тим дядечком закінчилась, але всі почали з автобуса вилазити.

Вилізли й ми з Митьком. Стоїмо, роззираємося. Кругом купи сміття, дошки лежать. Робітники ходять. Пили скрегочуть, сокири цюкають. Фарбою пахне.

— І скажіть же, щоб іще мінімум два дні нікого не присилали! — дядечко у майці водієві кричить.

— А мені що, — водій каже. — Я привіз, а ви вже як знаєте. Не назад же їх забирати.

Він сів у автобус і поїхав. Йому ще сьогодні чогось у Житомир треба було.

А ми лишилися: справді, не назад же нам їхати! Дядечко тоді й каже:

— Привезли-таки! Я ж попереджав...

А потім як закричить:

— Нащо ви його туди тягнете? Хіба воно там має бути? Невже за руку треба водити!

І побіг кудись.

Постояли ми хвилин із десять, аж тут до нас другий чядечко у спортивному костюмі підходить.

— Здрастуйте, орли! — каже.

Ми йому, звичайно, відповіли. Хто «здрастуйте» сказав, хто «добрий день», хто просто щось промимрив. А він насупився.

— Хіба так, — каже, — молоде покоління відповідати повинно? Ану ще раз! Здрастуйте!

— Здрастуйте! — вже одностайніше і голосніше згукнули ми.

— Ану, ще раз! Бадьоріше! По-солдатськи! Здрастуйте!

— Здра-астуйте! — криконули ми всі як один, аж верхівки дерев здригнулися, і це йому сподобалось.

— Ну от, зовсім інше діло. Давайте знайомитись. Мене звуть Сергієм Анатолійовичем. Я ваш фізкультурний організатор. Перш за все скажу, що вам із табором надзвичайно пощастило.

— Ага, пощастило! — позаду цей акордеоніст шепоче. — Навіть приймати дітей не хочуть.

— Та мовчи ти! — я йому. — Дай послухать.

— Табір наш, — продовжував Сергій Анатолійович, -тільки народився. Навіть ще не зовсім народився, бо офіційне иідкриття відбудеться лише післязавтра. Але ці дні ми не будемо сидіти склавши руки і чекати милостей від природи. А поки приїде решта дітей, активно допоможемо будівникам закінчити всі роботи. Отже, своїми власними руками доведемо до пуття житлові приміщення і територію!

— Ну от, — знову заскиглив акордеоніст. — Замість відпочинку таке нам підсу-унули...

— А ще пощастило тому, що попереду в нас надзвичайно цікавий відпочинок. У нас з вами будуть різні конкурси, змагання, походи, десь за два тижні проведемо військову гру, розучимо нові пісні й співатимемо їх коло вогнища, купатимемось у річці і навіть займемося дзю-до під моїм безпосереднім керівництвом.

— А це що, обов'язково — дзю-до? — запитав акордеоніст.

— Ні, не обов'язково. У нас є й настільний теніс, і бадмінтон, і шахи. Вибирай, що душа забажає.

— ...Ще кістки переламають, ніженьки повикручують, — чую я поруч шепіт.

— Слухай! Ти замовкнеш нарешті? — не стерпів Митько. — Навіщо тоді було сюди їхати?

— А я й не хотів зовсім. Це все мама. «Їдь, — каже, Славусику, там тобі із дітками добре буде». А тут...

— То, виходить, тобі з нами погано, га? Погано тобі зі мною? — підступив до нього Митько.

— Та ні... — закліпав той очима.

— А з ним тобі погано? — тицьнув Митько пальцем у мене.

— Я не зна... До-обре...

— Ну й мовчи тоді, поки тобі добре. Ач який: усім він незадоволений!

— Та я ж нічого... Я задоволений... — мовив несміливо Славусик і замовк.

— А тепер, — сказав Сергій Анатолійович, — я вас хочу познайомити із вожатою Іриною Василівною. — До нас само підійшла дівчина із зошитом у руці.

— Здрастуйте! — посміхнулась вожата.

— Здрастуйте!!! — заволали ми що стало сил, як навчив нас Сергій Анатолійович.

Але Ірині Василівні це не сподобалось. Вона відсахнулась і впустила зошита на землю.

— Це що за дикунство? — сказала вона. — Хто вас учив так вітатися із старшими?

— Ну, я пішов, — бадьоро, але якось так надто вже швидко мовив Сергій Анатолійович. — А ви тут познайомтеся поки... — І дуже заквапився кудись. Та він же був не винен, що Ірина Василівна не знала, як має вітатися молоде покоління.

Потім Ірина Василівна записала всіх у зошит, і виявилося, що приїхало нас двадцять сім чоловік. А потім знову прибіг Сергій Анатолійович і сказав:

— Ну як, познайомились? А тепер складайте свої речі на одну купу і ходімо готувати вам житлову площу. Це навіть добре, що ви приїхали. Ми самі не впорались би. — І він повів нас показувати табір.

Виявилося, що старші загони спатимуть у справжніх військових наметах, — так сказав Сергій Анатолійович. Підлога в них і борти, десь так на півметра заввишки, — дерев'яні, посередині стовп, а на ньому вже розіпнуто брезент. Всередині стоятимуть ліжка. А молодші загони спатимуть у будиночках.

Спершу ми носили на ті дерев'яні помости ліжка і розставляли їх. А потім взялись і до наметів. За якихось дві години всі дев'ять наметів нашого загону було розіпнуто і на кожному виведено цифру.

Нам із Митьком і Славком дістався намет номер три. Що то був за намет! Весь зелений, — правда, і всі інші теж були зелені, із двома віконцями — на кожному сітка від комарів і кожне можна було запинати на випадок дощу, снігу чи іншого стихійного лиха. Якийсь час ми з Митьком вправлялися, хто швидше запне віконце. Сім разів швидше запнув Митько, а вісім — я. Коли ми вирішили спробувати іще по три вирішальних разочки, прибіг Сергій Анатолійович і сказав, щоб ми не псували державне майно, а йшли розвантажувати машину з дошками.

Там робота вже кипіла. Хто стояв у кузові й подавав дошки, хто приймав їх унизу, а хто ніс до будиночків. Сергій Анатолійович теж носив. Він один брав стільки дощок, що ми й утрьох не підняли б. Ми з Митьком спершу полізли на машину, але хлопці в кузові сказали, що їм і без нас тісно, і ми злізли. Тоді Митько побачив, що водія десь немає, а Сергій Анатолійович поніс дошки, і запропонував:

— Так розвантажувати нецікаво! Давайте по сигналу! Я бібікну — ви візьмете дошку, бібікну вдруге — опустите донизу. У кожному ділі потрібна організація.

Просто здорово придумав! Робота закипіла ще дружніше. Митько бібікав, аж ухекався. Що вже казати про тих, хто розвантажував. Але коли дощок у кузові лишалося вже зовсім мало, звідкись прибіг шофер і закричав:

— Ану, вилазь зараз же! Я тобі покажу — акумулятор розряджати! Іграшку знайшов!

І ми з Митьком вилізли з машини.

Після цього робота вже не так кипіла, бо не було ніякої організації. Тоді Митько каже:

— Знаєш, там у кабіні ключі лишились.

— Ти краще не чіпай, — остеріг я його.

Але він не послухався.

— Я тільки разочок стартером диркну. Ти стань на підніжку — будеш дивитися, щоб шофер іззаду не підійшов, а то знову галас здійме.

Я й став. Митько ключ повернув, а машина, виявляється, на швидкості була, та як рвоне вперед! І якраз на Сергія Анатолійовича — він саме йшов показувати, куди решту дощок носити. Іде собі, посміхається, горя не знає, а тут машина на нього. Сергій Анатолійович злякався — ще б пак! Ледве встиг відскочити.

Митько стартер вимкнув, здогадався нарешті, а Сергій Анатолійович як почав:

— Що це ви собі дозволяєте?! Я не для того сюди приїхав, щоб на мене машиною наїжджали, а для того, щоб зарядку з вами робити і піднімати ваш фізкультурний рівень!

Прибіг начальник табору.

— Це чиї діти? З якого загону?

Прибігла й Ірина Василівна.

— Мої діти! Прибіг і шофер.

— Гнати, — кричить, — таких дітей у три вирви з табору!

А Ірина Василівна:

— Ви краще ключі не залишайте в машині! Це вам діти, а не пенсіонери! Ще добре, що машину не розбили та наш Сергій Анатолійович живий лишився.

А Сергій Анатолійович:

— От іменно! — каже. — От іменно!

— Зараз же їх назад у місто відвезете! — начальник табору докидає. — Поки вони все тут не потрощили.

— Щоб я їх до себе в машину посадив? — шофер йому. — Та ніколи в житті більше у ваш табір не поїду! Їм іще «спасибі» кажи, що машина ціла!

— І дзвонив же я у місто! — начальник табору бідкається. — І а на тобі — привезли.

Так нас шофер і не взяв. Може, йому теж у Житомир треба було?

Після того нас із Митьком поставили на безпечну роботу. Ми брали на складі матраци, розносили їх по наметах і розкладали на ліжка. Спершу ми засумували од такого доручення, але Ірина Василівна нас втішила:

— Це теж корисна робота. Спробуй-но поспи без матраца, на металевій сітці! Ви, можна сказати, забезпечуєте весь табір зручним сном, і за це вам тільки «спасибі» скажуть.

Але забезпечувати весь табір зручним сном виявилося чуже клопіткою роботою, бо взяти в оберемок більше ніж по одному матрацу ми не могли, і доводилося весь час бігати між складом і наметами. Тоді Митько придумав класти на один розгорнутий матрац два згорнутих і нижній брати за краї — я спереду, а Митько ззаду. Таким чином ми могли вже носити по три матраци за раз. Але ніхто нам поки що «спасибі» не казав. Хлопці, що працювали лопатами, сміялися й кричали:

— Гей ви, матрацники! А де ж ваш грузовик? Ви на ньому все зразу й перевезли б!

Нам стало прикро од такого ставлення до нашої корисної діяльності, але потім я придумав попросити в нашого завгоспа Лукича новенькі ноші, і ми вже змогли брати по чотири штуки. А тоді Митько нагледів там же, на складі, тачку, і ми вже возили матраци на ній і брали аж по сім штук!

— От вам і грузовик! — гукав Митько, проїжджаючи повз хлопців, але вони все одно сміялися.

Таким чином ми дуже швидко порозвозили матраци у всі намети і стали знову тренуватися, хто швидше запне віконце.

Тоді прийшов начальник табору і дуже здивувався, що ми так хутко впоралися.

— Оце молодці! — мовив він. — Нічого не скажеш. Я навіть і не сподівався.

А потім побачив у мене в руках відірвану од віконця шлейку і все-таки сказав:

— Що ви за люди! Ні на мить без нагляду полишити н можна. Візьмеш голку й пришиєш!

— А можна, — Митько питає, — ми ще й у будиночк матраци порозвозимо? Хай і молодшим загонам буде м'яко спати.

— Звичайно! Звичайно! — зрадів начальник табору. — Тільки відпочиньте.

Але ми вже достатньо відпочили і знову взялися до діла. З тачкою було набагато простіше, і за якусь годину ми порозвозили навіть ковдри.

— Я ж казав: усюди має бути організація! — хвалився Митько.

Коли увечері відбулася лінійка, то виявилося, що ми всі дуже багато за день зробили, і всім нам оголосили подяку, а мені й Митькові спочатку догану, а потім подяку.

Ніхто з нас уже не сміявся, бо всі розуміли, що без матраців і ковдр... Який же то відпочинок без матраців і ковдр?

Ніякого!                                                                            

                                                                                     ПЕРША НІЧ

Отже, на першій табірній лінійці начальник табору нас усіх похвалив. Він сказав: це навіть краще, що ми приїхали невчасно, бо за два дні не тільки підготуємо спільними зусиллями табір до заїзду, а й приведемо його в зразковий стан. Адже навіть ще не всі вожаті приїхали. Він додав також, що, незважаючи на прикрі поодинокі випадки, загалом усі поводяться добре, і є надія, так буде й надалі.

— Це, мабуть, ми — поодинокі випадки, — шепнув Митько, і я з ним погодився.

Потім виступив Сергій Анатолійович і знову говорив, який у нас чудовий табір і як гарно ми проводитимемо в ньому час.

Потім слово взяла Ірина Василівна. Вона сказала, що електрик проведе світло в намети лише завтра, і тому всі бажаючі можуть сьогодні переночувати в будиночках, а тим паче дівчата.

Але ніхто, навіть дівчата, ночувати в будиночках не захотіли.

Сергій Анатолійович продудів у сурму відбій, і всі розійшлись.

Ми вже познайомилися з деякими хлопцями — Юрком, Вітьком і Вовкою — і дуже один одному сподобались: вони навіть запропонували нам лягти у себе, по двоє в одному ніжку. Але Ірина Василівна сказала, що нема чого вигадувати, бо повно вільних місць, і ми від них пішли.

Вийшло так, що ми з Митьком і Славком залишились у наметі втрьох. Дівчатка зайняли чотири намети, хлопці — два.

Ми повкладались, але спати не хотілося.

— Треба, мабуть, піти полякати дівчат, — коли розмови й сміх кругом стихли, мовив Митько таким тоном, ніби йому дуже не хотілося.

— Навіщо? — запитав Славко.

— Тому що в таборах завжди лякають, — зі знанням справи пояснив Митько. — Ти підеш, Серього?

Але я вдав, що сплю: дуже не хотілося вставати із теплого ліжка.

— От ти тільки послухай, який зараз лемент зчиниться, мовив мій друг і, загорнувшись у простирадло, вискочні надвір.

Проте ніякого лементу не зчинилося, а за хвилину до нас увійшов начальник табору, тягнучи за руку Митька.

— Я тобі полякаю! — сердито, намагаючись не підвищувати голос, шепотів він. — Я тобі полякаю! Іще хоч один вибрик -і поїдеш до тата й мами. Он подивись: твої товариші сплять уже давно.

— Я не хотів, — виправдовувався Митько. — Чесно, не хотів. Я переплутав. Я думав — там дівчата.

— Я тобі дам дівчат! Спи зараз же! — І начальник табору пішов.

— Чуєш, Серього? — мовив Митько. — Ти побачив би, як він злякався!

— Та ну? — не повірив Славко.

— Злякався, точно! Та як...

— Що?

— Та як ухопить мене за руку!

— Якби він злякався, то за руку не хапав би.

— З переляку й ухопив. І як це я намети переплутав? Давайте краще історії розповідати.

І ми знічев'я почали розповідати різні історії.

Я розповів цілий ковбойський фільм, а Славко  — про те, як одного разу вороги порвали всесвітньовідомому скрипалеві Паганіні всі струни, крім однієї, але все одно він зіграв на одній струні. Тоді Митько поцікавився, чи міг би й він, Славко, якби вороги попсували йому весь акордеон, крім однієї клавіші, зіграти на цій клавіші якусь мелодію. Славко сказав, що на такі безглузді запитання він і відповідати не хоче.

— Коли так, — образився Митько, — я тобі свою історію не розкажу. А вона в мене дуже цікава. Можна навіть без перебільшення твердити, що ваші розповіді — ніщо порівняно з моєю.

Славко дуже зацікавився й почав просити Митька розказати. Але Митько прикинувся, що спить, і захропів. А коли Славко перестав просити, перестав і хропіти.

У таборі панувала тиша. Тьмяне місячне світло пробивалося крізь щілинку входу. Я вже був заплющив очі, коли почув шепіт Митька:

— В одному чорному-пречорному лісі була чорна-пречорна галява. І на тій чорній-пречорній галяві стояв чорний-пречорний замок...

Я цю історію чув уже разів із сто, бо Митько ніколи не минав нагоди поділитися нею будь з ким у будь-якій ситуації. Єдине, що потрібно було для цього, — темрява. Така темрява, як зараз, цілком його влаштовувала.

— ...стояв чорний-пречорний стіл, — зловісно шепотів мій друг. — А на тому чорному-пречорному столі стояла чорна-пречорна...

Як не дивно, Славко вислухав усе майже до кінця, тільки коли Митько почав про червону руку, не витримав і почав просити, щоб той перестав. Митько порозповідав іще трохи, а тоді замовк. Я задрімав, але згодом прокинувся від дикого вереску. Виявилося, що то Митько підповз до Славка і схопив ного за ногу.

Славко сидів на ліжку і грозився, що завтра про все розкаже вожатій. Митько виправдувався, що він просто по-дружньому пожартував, і просив, щоб Славко не розказував.

— Просто ти мені одразу сподобався, — пояснював він. — А якщо мені людина подобається, то мені з нею хочеться пожартувати. А якщо мені з кимось не хочеться жартувати, то так і знай — мене ця людина не цікавить.

Славко ж казав, що він знати нічого не хоче і що йому байдуже, з ким там Митько жартує, але щоб із ним так не жартував. Він опустився на підлогу, поліз під ліжко витягнув звідти акордеон.

— Це ти навіщо? — здивувався Митько.

— Я згадав, що сьогодні не грав, а мені треба вправлятися щодня, — пояснив Славко.

— Так уже ж пізно!

— Раз для твоїх ідіотських жартів не пізно, — відповів. Славко, — то для музики й поготів. Я тихенько. Ніхто й не почує. Все одно ти спати не даєш.

Спершу він заграв, як сам оголосив, гаму до мажор, потім ре мажор.

Митько ж сказав, що він мажорні гами знає які облуплені, бо на уроках співів весь клас їх співає, і що Славкові гами не те що з мажором, а й з гамами нічого спільного не мають.

— Це треба було тобі заради таких гам акордеон сюді тягти! Я думав, ти Баха гратимеш або бітлів.

— Так темно ж, — виправдовувався Славко. — Клавішів не видно.

— А як не видно, то не грай.

Але Славко не послухався й оголосив мі мажор. Однак мі мажор він заграти не встиг, бо до нас саме вбіг начальник табору.

— Це ти, Омельчук, знову? — зашепотів він, хоча, як мені здалося, йому хотілося кричати. — Щоб завтра і духу твого не було в таборі. Сам, сам одвезу тебе додому і власноручно передам батькам!

— Ну от, знов Омельчук... — заканючив Митько. — Завжди Омельчук! Я сплю давно! Хіба я винен, що йому серед ночі грати закортіло?

— Дивно! — мовив начальник табору, вгледівши Славка. Це ти вирішив грати?

— Ага! — щиросердно зізнався той. — Мені потрібне вправлятися щодня, а сьогодні, виходить, я день пропустив. — Ну нічого, — втішив його начальник табору. — Завтра гратимеш удвічі більше ніж звичайно. А зараз — спати!

— Бач, — мовив перегодя Митько. — Йому так нічого, а мене — так із табору...

Він іще трохи побубонів, а тоді замовк і засвистів носом. Славко дихав глибоко, і я зрозумів — він теж спить.

Я ж заснути не міг — весь час перевертався з боку на бік і сердився на Митька із Славком. «Це ж треба, — думалось, — не давали людині спокою, балакали, бігали по табору, верещали й грали на акордеоні, а тепер сплять мов убиті. А ти тут мучся безсонням у юні роки».

І раптом я почув знадвору чиїсь кроки. Власне, якби то були просто кроки, то нічого незвичайного чи страшного в них і не було б. Але то були не просто кроки: якісь обережні, скрадливі — це я зрозумів одразу. Кроки наблизилися до нашого намету, проминули його й стали віддалятись.

«Може, злодій? — майнула думка. — Або якийсь бандит?» І тут чогось я згадав Митькову розповідь про червону руку. Не можу сказати, що від того на душі моїй полегшало. Я накривсь із головою, але стало ще страшніше — уявлялося, що той, хто ходить знадвору, зайде до намету і вдарить по голові, а то й душити почне своєю червоною рукою. Я мерщій вистромив носа назовні: ледь чутні кроки знову наближалися.

Я хутко натягнув на ноги сандалі й розбудив Митька із Славком. Спершу Митько розсердився, але коли взнав, що табором хтось бродить, зрадів.

— Ха-га, — сказав він. — Я знаю, чим це діло пахне. Хтось узнав, що відкриття затримується на два дні, тож тут майже нікого нема, і вирішив скористатися нагодою і щось украсти.

— Що ж тут можна вкрасти? — здивувався Славко.

— Ну, якби я був злодієм, то й сказав би, — мовив Митько. — Мало чого! Може, ліжко чи тумбочку.

— І пхатися із тим ліжком чи тумбочкою через ліс?

— А зовсім необов'язково, — запевнив Митько. — Зовсім' необов'язково. От я читав, що деякі злодії закопують крадене неподалік од місця злочину, а коли вже ту річ перестають шукати, викопують і спокійнісінько йдуть додому.

— Що ж він, буде ліжко серед ночі закопувати?

— Та звідки я знаю! Чого ти причепився до мене? розсердився Митько. — «Що» та «чого»! Хіба я грабіжник який?! Треба спіймати його на гарячому.

Коли Славко почув, що треба когось ловити, то злякався і сказав, що з нами не піде, а залишиться в тилу, тобто у наметі.

— Це про всяк випадок, щоб я міг розказати, як усе було.

— Це ж про який такий випадок? — поцікавився Митько, але Славко не відповів, бо знову неподалік почулися таємничі кроки.

Славко ухопив мене за руку.

— Не треба, хлопці, — зашепотів він. — Хай собі ходить. Яке вам до того діло?

Але я вивільнив руку, і ми з Митьком вислизнули в ніч.

Ми вислизнули в ніч, моторошно темну, неприродно тиху. Я навіть не уявляв, що в нашому таборі може бути так тихо. Ще кілька годин тому все навкруги вирувало: вищали пили, грюкали молотки, гримкотіли відра, тупали ноги, лунали голоси. Тепер же все втихло до ранку...

Та до ранку ще далеко. Стомлений табір спав.

Не спали тільки ми з Митьком, не спав, може, у «тилу» Славко, не спав іще хтось — ходив щойно табором, скрадаючись, наче злодій, ховаючись від людей.

Хто?

Десь за нашими спинами притишено дзенькнуло.

— Коло їдальні, — вловив я.

Сторожко вглядаючись у темряву, ми подалися до їдальні, але не прямо, алейкою, а повз умивальники. Коло їдальні нікого не було.

— Може, він побачив нас і втік? — запитав Митько, але тут я помітив постать, що простувала алейкою назад, до наметів, несучи в руці щось важкеньке.

— Оно, — вказав я.

Невідомий ішов неквапно.

— Ач, — сказав Митько, — уже щось поцупив. Я ж казав. — Тоді помовчав і рішуче додав: — Будемо брати!

— Що брати? — не зрозумів я.

— Його брати. Вперед!

Ми рушили слідом, намагаючись ступати якомога тихіше, і несподівано я почув, а може, то мені тільки здалося, що незнайомець схлипнув. Ось він ніби шморгнув носом...

— Митю, — почав був я, але тут ми побачили, що навперейми незнайомцеві кинулась якась тінь.

— Їх тут двоє! — скрикнув Митько, і раптом голосний зойк розітнув тишу.

— Здавайся! — загорлав басом Митько. — Руки вгору! Оточуй їх, хлопці! Бери їх у коло! В'яжи їх! Собаку спускай!

Я зрозумів, що книжки про міліцію знайшли надійний притулок у Митьковій голові.

Дві постаті перед нами так і вклякли на місці.

— Не спускати їх з прицілу! — не вгавав мій друг. — Ні з місця! Стріляю без попередження!

І враз просто нам у очі вдарило сліпуче світло.

— Третій! — гукнув Митько.

— Омельчук! Стеценко! Знову ви? — почули ми розлючений голос начальника табору. — Це що таке? Як це називається? Щоб завтра і духу вашого...

— Це не ми, — заканючив Митько.

— Це он вони, — показав я рукою на грабіжників. Начальник табору спрямував промінь ліхтарика вбік, і ми побачили... Славка із дрючком у руці. Поруч із ним, спиною до нас, стояв хлопець із піднятими вгору руками. На землі стояла валіза.

— І ти тут? — похмуро запитав Славка начальник табору. А це що за один?

— Я... Микола, — схлипував хлопець. — Мусюкін. Я з Одеси. Приїхав до бабусі, але заблукав. І от я тут... А цей от мене дрючком як ударить! По плечу. Добре, що не по голові.

— Чого ж ти зразу битися? — запитав начальник табору.

— Та це вони все наговорили, — пояснив Славко. — Про бандитів якихось, чорні замки... Я й подумав...

— Опусти руки, Миколо, — звелів начальник табору.

— Оці ж от казали, що стрілятимуть, — обернувся до нас Мусюкін, і ми впізнали в ньому... Генку Биструшкіна.

— Генка! — закричав я. — Це ж Генка!

— Хлопці! — заволав Генка і кинувся до нас. — Хлопці, це ви?

— То ти Генка чи Миколка? — запитав начальник табору.

— Генка! Генка це! — пояснював Митько. — Ми з ним в одному класі вчимося.

— То ти, виходить, не з Одеси? — допитувався начальник^ табору.

— Та з якої Одеси! — не вгавав Митько. — Ми з ним одному класі вчимося. Він теж мав у табір їхати.

— Зрозуміло, — сказав начальник табору і тут же зітхнув: — Не зовсім. А як же бабуся?

Як і слід було сподіватися, бабусю Генка теж вигадав.

Виявилося, що сьогодні вранці Генка разом із батьками вийшов з дому. Генка рушив до сусідньої школи, де нас, табірних, мав чекати автобус, а батьки — на вокзал, бо їхали відпочивати на море.

У школі Генці сказали, що перша група, тобто ми, вже поїхала, а більше автобусів сьогодні не буде. Решту дітей одвезуть аж післязавтра, «бо у них там не все готово». Отже, нехай Генка йде додому. Але вдома у Генки нікого не було, бо тато з мамою поїхали на море, і Генка вирішив добиратися самотужки.

Розпитавши, де міститься табір, він сів на автобус, який іхав з автовокзалу до Житомира, зійшов на п'ятдесят четвертому кілометрі й почимчикував лісовою дорогою. Засутеніло, запала темрява, а табору все не було. Та Генка справедливо розміркував, що раз є дорога, то вона має кудись вивести, і йшов, аж поки вже за північ таки дістався до нас.

— Чому ж ти так довго ходив табором? — запитав у Генки начальник.

— Я не знав, це мій табір чи ні, а будити когось побоявся. От я й ходив.

— Ну і ну! — похитав головою начальник табору. — Це ж треба! Дванадцять кілометрів лісом уночі! У вас іще є вільні місця? — звернувся він до нас.

— Є! Є, звичайно! — відповіли ми. — Ходімо, Генко!

— Розходьтеся, розходьтесь усі спати! — наказав начальник табору, бо навколо вже зібрався чималий гурт: усі хотіли дізнатися, що ж то були за крики, послухати Генчину розповідь. — І ти йди, Миколко, чи то пак, Генко Мусюкін, лягай із хлопцями. Ну й нічка! Це ж тільки перша доба!

— А я й не Мусюкін зовсім, — зізнався Генка. — Я Биструшкін. Це я все вигадав, бо злякався. Думав, може, ви мене в міліцію захочете... А ще цей от дрючком... Добре, що не по голові.

— Що за діти! — стенув плечима начальник табору. — Один на машині роз'їжджає, другий серед ночі гами грає, третій блукає лісом під псевдонімом та ще й якісь нісенітниці кигадує! Ідіть уже, щоб миттю всі спали. Завтра підйом на годину пізніше.

Після того випадку у таборі закріпилася думка, що Славко — найперший у світі одчайдух.

— Це ж подумати тільки, — казали дівчатка, — не побоявся серед глупої ночі один накинутися на невідомо кого.

Просто смішно. Як же один, коли ми були поруч, і як же на невідомо кого, якщо то був Генка. Теж мені — бандита знайшли! Побачили б вони, як Славко в наметі трусився!

— Ти що, кращого прізвища не міг собі придумати? — запитав у Генки Митько, коли ми нарешті полягали.

— А я й не придумував, — щиро зізнався Генка. — Воно само придумалось. Ви ж не прохопіться нікому.

Ми, звичайно, мовчали, але, мабуть, розказав начальник табору, бо відтоді Генку всі почали називати Мусюкіним. «Мусюкін, іди сюди!», «Мусюкін, іди туди!», «Мусюкін, ти сьогодні чергуєш», «Мусюкін, тебе вожата кличе». І навіть начальник табору частенько називав Генку Мусюкіним. Але то він просто плутав: так йому у пам'ять те прізвище врізалось.

Спершу Генка дуже сердився, а потім перестав.

— Подумаєш! — казав він. — А якби я й справді був Мусюкіним, а вигадав би Биструшкіна, то мене називали б Биструшкіним? Мусюкін — так Мусюкін. Теж хороше прізвище. Анітрохи не гірше!

ЛІТЕРАТУРА РІДНОГО КРАЮ

ВОЛОДИМИР СОСЮРА

(1897-1965)

Мати поета, Марія Данилівна Локотош, робітниця з Луганська, працювала в домашньому господарстві, батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непосидющою, перемінив багато професій: вчителював по селах, був сільським адвокатом, шахтарем, добре малював і і співав.

     Дитинство поета минає на Донбасі. Родина Сосюр оселяється в старій хворостянці над берегом Дінця, в єдиній кімнаті якої туляться восьмеро дітей і батьки. Від одинадцяти років хлопець іде працювати - спершу до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкового заробітку. Початкову освіту здобуває під наглядом батька, зачитується пригодницькою літературою (Жюль Верн, М Рід, Ф. Купер), віршами О. Кольцова та І. Нікітіна.

Від 1911р. в с. Третя Рота (нині м. Верхнє) навчається в міністерському двокласному училищі. Маючи блискучу пам'ять, легко виходить у кращі учні, захоплюється співом і художньою літературою. Лектуру поета становлять твори Гомера, Шіллера, Гоголя, Пушкіна, Шевченка, Лєрмонтова, Некрасова, Лесі Українки, Франка. У цей період він захоплюється й лірикою А. Бєлого, О. Апухтіна, С. Надсона; від 1912р. сам пробує писати вірші російською мовою. Вже добре знаного читачам талановитого поета відкликають з фронту до Харкова, де 1921р. В. Сосюра призначається інспектором преси при агітпропі ЦК КП(б)У. Починається період напруженого творчого життя в колі таких тогочасних молодих майстрів.   1921p. виходить у світ перша збірка В. Сосюри "Поезії". 1921 р.

Збірки поезії "Ластівки на сонці" і "Щастя сім'ї трудової" В. Сосюри 1963р. удостоються  Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.  Останніми збірками поета стали - "Осінні мелодії" і "Весни дихання" (1964). 8 січня 1965р. поета не стало.

УЧИТЕЛЬ

Учитель мій! Як ми тебе любили,

як слухали тебе в полоні юних мрій!

У пам'яті моїй тримає років сила

твій тихий карий зір і кашель твій сухий.

Ти нас повів закохано і сміло

в незнаний світ, чудесних повний чар.

В твоїх словах, що ми в серцях лишили,

пізнали ми любові й дружби жар.

Закони вод, вітрів, і хмар, і світла

одкрились нам у ті далекі дні.

З тобою наша молодість розквітла

і наших дум пориви огняні.

Як гарно нам в фантазії просторах

було блукать, все чарувало нас.

Звучав наш сміх в широких коридорах

під час перерв у той далекий час.

Твій добрий зір в моїй уяві лине.

                                                                                        ГАННА ЙВАНІВНА

Я пам'ятаю вчительку мою,

просту, і скромну, і завжди спокійну.

Вона любила школярів сім'ю,

Як ми її, задуману і мрійну.

Як мати, Ганна Иванівна була,

вона із нас не лаяла нікого.

Завжди усмішка лагідна цвіла

їй на вустах. Турботи і тривоги

вона сприймала в спокої своїм

так мужньо й твердо. Наче рідний дім,

для нас була сільська далека школа.

Я не забуду вчительку ніколи,

яку любив всім серденьком малим.

Завжди привітна, тиха й ясночола,

вона нічим не силувала нас,

але при ній такий був тихий клас,

як сад без вітру. З нами часто в поле

вона ходила й вчила нас любить

свій рідний край, як сонце, як блакить,

як всю природу: знать, як звуться квіти,

не драть гніздечок і не мучить птиць.

Цвіли далекі спалахи зірниць,

і перла рос на скошенеє жито

вже сіяв вечір... Вчителько моя,

хіба забуть тебе в ці дні я можу!

В душі моїй твій тихий зір сія

привітом дальнім. В серці, наче рожу,

про тебе пам'ять пісня зберегла.

Для мене матір'ю ти другою була.

                        УРОК № 2

                                          Павло БАЙДЕБУРА

(1901-1985)

Народився 1 березня 1901 року в селі Нерубайка Новоархангельського району Кіровоградської області. У 1920-х роках переїхав в Донбас. C 1922 по 1924 рік брав участь у громадянській війні. Працював на шахті № 2 «Краснодон». Публікував в донецьких газетах вірші та оповідання. Навчався в Харківському комуністичному університеті з 1927 по 1930 рік, потім переїхав до Алчевська.

У Харкові Байдебура працював завідувачем відділу газети «Харківський пролетар», оргсекретарем Харківської організації спілки письменників України, редактором республіканського видавництва «Мистецтво та культура». Працював редактором шахтної газети «Вуглекопи». Під час Великої Вітчизняної війни пішов на фронт добровольцем. Працював кореспондентом фронтової газети «Знамя Батьківщини». У післявоєнний час в протягом двадцяти років очолював Донецьку організацію спілки письменників України. Автор 30 книг.

З Донбасом пов'язані книга Байдебури «Земля Донецька» (1944), оповідання «Помста» та «Марія», а також дитячі книги «Діти шахтарів», «Таємниця степового шурфу», «Як ми шахту будували». У 1976 Павлу Байдебуре було присвоєно звання «Почесний громадянин Донецька». Помер 26 січня 1985 року. Похований на Мушкетовському кладовищі Донецька.

Ім'ям Байдебури названа одна з вулиць Донецька. У пам'ять Петра Андрійовича проводиться обласна літературна премія, яка названа його ім'ям.

НА ПАРОПЛАВІ

27 (августа)... Три ночи сряду зтот вольноотпущенный чудо-творец безмездно возносит мою душу к творцу вечной (красоты)   пленительными   звуками своей лубочной скрипицы".

(З щоденника Т. Г. Шевченка)

Уже третя доба, як залишено місто Астрахань. Пароплав через силу розтинає плин великої ріки; йде вперед, поспішає... Попереду багато ще днів, ночей забарної, втомної путі.

Думками поет давно вже випередив час, сягнув за ще не пройдену пароплавом відстань. Втомлене серце поета зогріте великою радістю: ця путь рікою - путь з неволі... В розбурканій уяві малюється далека волзька пристань... місто Нижній Новгород. Там, напевно, зустрінуть сердечне друзі. А потім і до Петербурга... Він вільно ступить на землю; він, нарешті, не рядовий 3-ї роти 5-го батальйону, а вільний художник, поет Тарас Шевченко. Ступить без нагляду, без окриків начальства. Воно залишилося в киргизьких степах. Оренбург... Орськ... Новопетровське укріплення. Пустинний, дикий степ понад Аралом...

Все пережите, звідане там - ніби сон страшний, нестерпний. Десять років... Навіть тяжко згадати. А було: "Під найсуворіший догляд, з забороною писати і малювати",- вирок жорстокий написа-ний власною рукою царя-деспота Миколи Першого. Солдатська муштра, знущання... Та все ж настав час прощатися з усім остогид-лим, лихим. Хай заростає бур'яном та невільницька кріпость - Новопетровське - і вітри-суховії занесуть піском путі-стежки до неї.

Прощай, убогий Косарал...

.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

Прощай же, друже! Ні хвали,

Ані ганьби я не сплітаю

Твоїй пустині; в іншім краю,

Не знаю, може, й нагадаю

Нудьгу колишнюю колись! - згадав поет писане ним уже раніше. "Прощай, Косарале" - і зітхнувши з полегшенням, посміхнувся. Все зле лихе хай минає і не вертається ніколи. Буде воля і радість творчої праці. О, ще не вичерпались поривання невгамовні до роботи! Скільки задумів творчих омріяно, зігріто в серці. А поки що...

Тарас Григорович пройшовся по невеличкій каюті, причинив щільніше двері, спустив завіску над віконцем. Якусь хвилину прислухався. Тихо. На столі з'явились журнали, книги новітні. Добре, капітан пароплава Володимир Васильович Кишкін дав для ознайомлення з своєї завітної портфелі-бібліотечки. Скарбів цих і не багато, але зате які книги! Нелегальна "Полярная Звезда", бунтівливий Барб'є, Салтиков-Щедрін, Беранже... Скільки нового, сміливого, радісно хвилюючого! Читав до втоми і не начитувався. Як скучив, зголоднів за роки неволі за справжнім словом художнім, словом істини.

Розкрив зошит-щоденник, куди вписував найсокровенніші думки свої. Але ж незручно писати, пароплав здригається, мов ходором ходить, а внизу - шум збовтуваної води, ревіння машини. Тарас Григорович погасив свічку, накинув на плечі верблюжий чапан - єдину верхню одіж, вивезену з Казахстану,- вийшов з каюти на палубу. Стояв самотній, зачудований дивною красою.

Повновода Волга ніби зупинилась, застигла в своїх берегах. В дзеркально-срібній чистоті втонули, купаються тіні дерев, шпичасті, оголені виступи скель. Нічну тишу, що обійняла ріку, широкі рівнини приволзьких степів, порушує лише розмірне, часте плюскотіння коліс пароплава. Та іноді на стрімкім березі десь розітнеться крик таємничий, тривожний. Може, то волзький бурлака-нетяга подає голос з відчаю, чи крик звіра, птиці, сполоханої раптом, злетить і розтане в нічній дрімоті...

До слуху поета долинули звуки скрипки. Вони ледь чутні, мов випливають з туманної мли; здавалось, нібито місячне сяйво сріблясте стікає з небес і, торкаючись сонної землі, розливається дивною симфонією...

Обминаючи різний вантаж на пароплаві, Тарас Григорович, вслухаючись, заспішив на той бік, звідки линули звуки. На носі пароплава, у закутку за снастями, зіпершись на поруччя, облитий місячним сяйвом, стояв музикант у білому фартусі. Припавши щокою до скрипки, він то хилився, мов сп'янілий, то випрос-товувався, тягнувся весь за звуками, тремтів і в'яв, не затихаючи. І здавалось, що то не скрипку .тривожно звучить, а біль враженого серця перелито у звуки і рветься він риданням безкраїм з глибини скорботної душі.                                     

На палубі сходились ще непоснулі пасажири і, стовпившись в глибокому мовчанні, слухали скрипаля-віртуоза.

- Буфетник нашого пароплава, вільноодпущений Олексій Панов,- проказав тихо за спиною у Тараса Григоровича капітан Кишкін. Але поет уже не чув його. Мов зачарований, стояв він поблизу музиканта, полонений звуками скрипки. Серце краялось, мліло стривожено. І, ніби підхоплений хвилями тих звуків, поет переносився думками на далеку, милу серцю Україну, в убогі панські села, до замученого в неволі народу. Це Їхні тужні болі, стогін в безнадії він чув у риданні струн. Стояв, мов скам'янілий, і плакав серцем. На хвилину скрипка затихла.

- Шопен, мазурка,- проказав музикант не то сам до себе, не то до слухачів. На палубі загомоніли, хтось ляснув у долоні. Тарас Григорович стискав в обіймах музиканта і щиро плакав.

- Спасибі! Спасибі, мій друже! - з тремтінням у голосі повто-рював поет, цілуючи такого ж, як і сам, колишнього кріпака.

Я радий, що вам до вподоби моя музика,- відповів зніяковілий, схвильований Олексій.- Тільки що ж це?.. От коли б мені та справ-жній інструмент! Але ж на пароплаві хорошого не можна держати - відволожується. Так я хоч на цьому відводжу душу... Поет і музикант залишилися на палубі лише вдвох.

- Вільноодпущений я зараз,- розповідав розчулений увагою Олексій,- а ще недавно був кріпосним пана Крюкова. Було всього... Не раз по спині батоги гуляли. Навіть за музику свою мав кару. Артистом хотів бути, та не судилося...

- Мріяв і я про іншу, світлу долю,- мовив засмучений поет,- та з злої волі вже не простих, а коронованих панів я десять літ томився в неволі... Та цур їм, тим панам, хай згинуть, навіжені...

Олексій випростався і взявся за скрипку. - Заграй, друже! "Ой зійди, зійди ти, зіронько та вечірняя..." - затягнув стиха Тарас Григорович. Музикант, прислухаючись, вторив на скрипці, а потім по хвилі вже вправно грав улюблену пісню поета.

Ніч. Урочиста тиша. Пароплав ледь посувається вперед. Тривожно-ніжні звуки скрипки ніби повисли на прозоролегких пасмах туману. Пливуть, гойдаються над тихим лоном вод...

- Кріпосний Паганіні...- шепоче з благоговінням Тарас Григорович.- 3 твоєї бідної скрипки вилітають стогони зганьбленої кріпосної душі... Глибокий стогін мільйонів кріпосних душ... Великий мій, знедолений народе! Скільки талантів твоїх замучено, знівечено катами. Прокляті... Та буде суд над вами, буде!..

Тихо-тихо линуть звуки. І здається - переливам сумних мелодій вторить своїм шелестом листя гаїв прибережних, шепоче в зажурі осінній поникла, росою прибита трава, а хвилі повноводої Волги-ріки відносять ті звуки тужливі вдалину, до просторів Хвалинського моря...

Вслухається поет. Стоїть в тяжкій вселюдській скорботі натхненний і гнівний бунтар і пророк.

м. Харків,

1938р.